Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
— Дивно, — сказав він. І задумався.
Він зрозумів, наскільки надовго, тільки коли побачив, що за вікнами споночіло, а зграя знемагає від його присутності. Найнервовіші кусали нігті й корчили гримаси, візочники тихо вовтузилися, зблизивши землисті обличчя, гудіння в стінах підвисало. Усе навколо стало сірим. Шоста була зайнята своїм захистом, і всі вони стали схожі на потопаючих — або на давно потонулих — у брудному акваріумі, не чищеному мільйон років.
Ральф вийшов, нічого не сказавши. Стогін полегкості шостої злився з ударом дверей, які тут же знову прочинилися, й у щілину прослизнуло бліде обличчя Лога Москіта, котрий відстежував його маршрут. Між класом і спальнями шостої Ральф ішов повільно, вивчаючи стіни. Здираючи, мов лушпиння, свіжі написи, оголюючи заховані під ними старі, напівстерті, ледве помітні для ока. Собачі голови в нашийниках. Заклики «членам суддівської колегії» зібратися у дворі суботнього вечора. Він примружився. Онде воно. Кішка з людською головою, перекреслена червоним. Чорний трикутник із пробитою в ньому діркою. Спіраль з оком всередині, поцяткована зазублинами. Усе — старе. Не менш ніж місячної давності. Він подивився ще раз, щоб переконатися, що не помилився. Значення цих символів він зчитував легко, як і власне прізвисько. Кішка — Сфінкс. Трикутник — Чорний. Спіраль з оком — Сліпий. Усі три знаки використовувались як мішені. Випадкового збігу тут бути не могло.
Сліпий сидів навпочіпки під його дверима, виводячи пальцем на паркеті невидимі кола. Довге чорне волосся падало на обличчя. З дірок на джинсах випиналися коліна. На звук кроків він підняв голову — худий, з безбарвними очима, безликий; без віку, як халамидник, який не пам’ятає дати свого народження. Підводячись, він стрімко помолодшав, а назустріч Ральфові випростався вже зовсім хлопчисько.
У півтемряві коридора будь-хто, крім Ральфа, сприйняв би це як обман зору, наслання, що розсіялося, варто було до нього наблизитися.
— Здрастуй, — сказав Ральф, відчиняючи двері.
— Здрастуйте.
Ральф пропустив його перед собою й увійшов слідом.
Сліпий завмер у дверях. Ральф відчув мимовільне бажання взяти його за руку й підвести до стільця або до дивана. Сліпий, безпорадний на чужій території, светр великий, рукави сповзають до самих пальців, а ще ці дірки на колінах... Він прикрив очі, струшуючи нав’язаний йому образ. Ідіоте! Перед тобою господар Дому! Ральф підійшов до вікна, кинувши через плече:
— Сідай.
У ту ж секунду він обернувся, сам не знаючи, що, властиво, чекає побачити: пошук, безпорадність, намацування в порожнечі відчутних на дотик предметів — чи, навпаки, впевненість, стрімкість і швидкість, хоча Ральф не здивувався б, якби Сліпий не зрушив з місця або, затинаючись, попросив би його про допомогу.
Але Сліпий сів там, де стояв, — біля порога, схрестивши ноги й заховавши долоні під пахви.
— Так мені тебе не видно, — сказав Ральф, ворушачи розкладені на дивані речі в пошуках сигарет. — Тільки проділ. Скільки волосся потрапляє до тебе в тарілку за кожним обідом?
— Я не рахував, — відгукнувся Сліпий. — Це важливо?
— Це неохайно, — Ральф знайшов сигарети, запалив і сів на диван.
Курив він мовчки, даючи Сліпому час освоїтися. Або понервувати. Сліпий сидів нерухомо, й було видно, що так сидіти він може нескінченно. Давай пограємо в цю гру... Єдине, що заважало Ральфові, — сигарета; щодо решти, то він закам’янів настільки ж, наскільки закам’янів Сліпий.
Тільки попіл, який наростав на кінчику сигарети, заважав йому зникнути остаточно. Сліпому не заважав ніякий попіл. Болотяного кольору светр, крізь плетиво якого просвічувала шкіра, перетворився на висохлу луску, очі прикрили синюваті повіки. Сліпий зник, і Ральфові здалося, що він сидить перед застиглою рептилією, яка, втім, цілком могла виявитися сучком химерної форми або навіть тінню від сучка. Що б це не було, залишатися нерухомим воно вміло дуже надовго. У Ральфа ніколи не вистачало терпіння з’ясувати, наскільки.
— Розкажи, що сталося з Вовком. І як це сталося.
Сліпий, негайно повернувши собі подобу хлопчика, з готовністю подався вперед:
— Він не прокинувся. Ніхто не знає чому.
Ральф подивився на свою сигарету, точніше, на фільтр, що дивом втримував стовпчик попелу.