Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
— І це все? Ще раз, будь ласка. Детальніше.
Сліпий похитав головою.
— Ми спали, — сказав він. — Уранці всі прокинулися, а він — ні. Напередодні він поводився, як завжди, ні на що не скаржився.
Ральф спробував уявити.
Сліпий не брехав, але неправильність у його словах була чимось на кшталт брехні. Ральф досить добре знав про зв’язок, який існував між ними, — це було те, що робило їх зграями, те, що пригнало третю до дверей лазарета, коли помер Тінь. Чому саме того вечора і в той час вони прийшли туди всі, навіть тупоголові Логи? А може, це було ніби дзвін, чутний тільки їм? Він бачив таке не раз: скулені фігури біля стін Могильника не курили й не розмовляли, просто сиділи нерухомо. Це було не прощанням, а радше участю в тому, що відбувалося там, куди вони не могли потрапити. То хіба могли вони — ті, що чули смерть крізь стіни, — не почути її у своїй спальні? Хіба могли вони не прокинутися, коли помирав один із них?
— За два кроки від вас помирала людина, і ви нічого не відчули? Вас ніщо не стривожило?
— Там не було навіть і двох кроків, — заперечив Сліпий. — І ми б не спали, якби щось відчули.
— Зрозуміло, — Ральф підвівся. — Як ти думаєш, навіщо я покликав тебе? Кожен з твоєї групи міг би розповісти мені те ж саме. Якщо збираєшся продовжувати в тому ж дусі, двері в тебе за спиною.
Сліпий згорбився сильніше:
— Як я повинен говорити? В якому дусі? Що ви хочете почути?
— Я хочу почути, що ти, ватажок, можеш сказати про члена твоєї зграї, котрий одного разу не прокинувся. Якщо я не помиляюся, саме ти відповідаєш за те, щоб вони прокидалися вранці.
— Сильно сказано, — прошепотів Сліпий. — Я не можу відповідати за все, що з ними може статися.
— Знати, чому це сталося, ти теж не зобов’язаний?
Сліпий промовчав. Ральф піднявся з дивана. Варто було йому наблизитися, як у позі Сліпого з’явилася примарна розслабленість. Знайома реакція. Милі діточки Дому... Саме так багато хто з них реагує на наближення небезпеки. І саме тоді з ними треба бути насторожі. Сліпий розслабився, але очі — прозорі калюжки, що їх вії втримували на блідій шкірі, — замерзли, перетворившись на лід. Крижаний, зміїний погляд. Сліпий не вмів його ховати.
— Якщо хочеш виглядати більш невинно, носи окуляри, — несподівано для себе порадив Ральф.
— Це нервує зграю, — з жалем відповів Сліпий. — Особливо Сфінкса. Не можу з ним не рахуватися.
— А що він думає про смерть Вовка?
— Він намагається про неї не думати.
— Якщо я не помиляюся, він був дуже прив’язаний до нього?
Сліпий неприємно засміявся:
— Як ви дивно це кажете... Прив’язаний. Чимось на зразок сталевого троса, завтовшки як я.
— Куди ж цей трос подівся в ту ніч?
— Не знаю. І не збираюся про це питати.
— У тебе міцний сон? Ти не прокинешся, якщо поруч хтось застогне?
Через обличчя Сліпого ковзнула злість — і тут же зникла.
— Я прокинуся, навіть якщо поруч пискне миша. Вовк не стогнав. Він взагалі не видавав ніяких звуків. Він сам не встиг зрозуміти...
— Ага, то ось воно як! — випростався Ральф. — Цікаво ти заговорив. Звідки тобі знати, що він встиг і чого не встиг? Адже, коли це сталося, ви всією зграєю дружно спали.
— Я знаю. Він теж спав. Інакше його обличчя не було б таким спокійним. Його страх розбудив би нас. Це, напевно, була найспокійніша смерть за всю історію Дому.
— Якби на місці Вовка був Сфінкс, а я тобі розповів би про його смерть тими самими словами, якими ти розповів мені зараз про Вовка, ти задовольнився б моїм поясненням?
Сліпий трохи позволікав з відповіддю.
— Не знаю. Ви занадто багато від мене хочете.
— Ти радий, що він помер?
Цього не треба було казати — Ральф зрозумів це відразу, але було вже пізно.
— А вам не здається... — кілька секунд Ральфові здавалося тільки, що зараз у нього плюнуть отрутою. — Вам не здається, що деякі мої почуття вас не стосуються? Що я відчуваю, коли вмирає хтось із моєї зграї, — це моя справа. Вам так не здається?
Сліпий раптом заплющив очі, немов прислухаючись до чогось, що було чутно тільки йому, а тоді різко змінив тон:
— Вибачте. Я не хотів вас образити. Якщо ви питаєте, значить, вам це потрібно.
І, змушуючи себе, — Ральф чітко вловив цю заданість, примус, так наче Сліпий раптом вирішив перед ним роздягнутися, — додав:
— Я не був радий. Але нікого іншого я на нього не обміняв би. Жодного з них. Якщо вас це цікавить. Якщо, кажучи про мою радість, ви мали на увазі саме це. Я не причетний до його смерті, якщо ви мали на увазі це. А якщо ви мали на увазі мою до нього нелюбов — то це правда. Я не любив його. Як і він мене. Іноді мені справді здавалося, що я був би радий, якби...