Хатина дядька Тома

— Та ну ж бо, Єво... ну, моя ластівко! Годі вже, годі!.. Це я винен, я тебе засмутив. Я буду спокійний, буду який ти хочеш, тільки не плач...

І невдовзі Єва, мов зморена пташка, затихла в нього на руках, а він, схилившись над нею» втішав її всіма лагідними словами, які тільки міг придумати.

Марі схопилася з місця, метнулася в свою кімнату й зчинила там страшну істерику.

— А мені кучерика ти, Єво, так і не дала,— сумно всміхнувся Сен-Клер.

— Вони всі твої, тату,— з усміхом відказала Єва.— Твої і мамині. І любій тітоньці дасте скільки вона захоче. Я тільки нашим бідним слугам хотіла роздати їх сама, бо, знаєш, тату, коли мене не стане, про них можуть забути, а мені хочеться, щоб і вони мали щось на згадку про мене...

Від того дня Єва швидко почала згасати. Тепер уже ніхто не сумнівався в цьому, і марно було плекати хоч якусь надію. її гарну кімнату вже неприховано обернули

на лікарняний покій, і міс Офелія день і ніч була там за доглядальницю. Тільки тепер усі в домі зрозуміли, на що вона здатна, і вперше склали їй справжню ціну. Напрочуд вправні руки й несхибне око, скрупульозна охайність і дбайливість у кожній дрібниці, дивовижне вміння приховати від сторонніх очей усі неприємні прояви хвороби, безпомилкове чуття часу, ясна голова й бездоганна пам’ять, в якій не губилося жодного припису чи настанови лікаря,— усе це зробило її найпершою його помічницею. І ті, хто раніше знизував плечима, осуджуючи її маленькі дивацтва та не такі, як їхні, звичаї, тепер мусили визнати, що вона справді незамінна людина.

Дядечко Том часто бував у Євиній кімнаті. Дівчинку виснажувало постійне нервове збудження, і вона заспокоювалась лиш тоді, коли її носили на руках. Для Тома було великою втіхою колисати на подушці її тендітне тільце, походжаючи з нею по кімнаті чи по веранді. А іноді вранці, коли з озера повівав свіжий вітерець і Єва почувала себе трохи краще, він носив її по саду в затінку апельсинових дерев або сідав з нею в одному з їхніх улюблених куточків і наспівував їй старовинних пісень.

Батько також часто носив Єву на руках, але він був не такий дужий, швидше стомлювався, і тоді вона казала:

— Тату, нехай візьме мене Том. Йому, бідолашному, це так приємно! Адже він нічого більше не може для мене зробити, а йому дуже хочеться!

— Мені теж, Єво,— відказував батько.

— Ну, тату, ти можеш робити що завгодно, та ти й так для мене все. Ти читаєш мені, сидиш біля мене ночами, а в Дома це єдина змога прислужитися мені. До того ж йому легше носити. Він такий сильний!

Бажання зробити щось для Єви опанувало не тільки Тома. Кожен у домі прагнув якось виявити свою приязнь до дівчинки й робив для цього все, що міг.

Бідолашна няня всім серцем поривалася до своєї пестунки, але ні вдень ні вночі не могла вибрати на це хвилини. Марі заявила, що від тривоги за дочку на неї напало безсоння, і певна річ, що давати спати комусь іншому було б проти її звичаю. По двадцять разів на ніч вона будила няню, щоб та розтерла їй ноги, чи поклала на чоло мокрий рушник, чи знайшла хусточку, чи