Історія польсько-українських конфліктів т.1
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-49-8
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.1». Краткое содержание книги:
Друга частина «Репресії Другої Речі Посполитої» охоплює період міжвоєнного двадцятиріччя і показує польсько-українські стосунки на основі авторського тексту, документів та інших публікацій, які підтверджують і доповнюють виклад.
Теорію волоської міграції висунув ще у середині XIX століття польський історик А. Стадницький[48]. Він отримав кілька послідовників не тільки у Польщі, а й у Румунії, оскільки версія про румунський внесок у економічний та цивілізаційний розвиток Карпат була для румунів почесною.
Прихильники волоської теорії залишили поза увагою принципові питання:
— яким чином за такий короткий час знищились матеріальні і духовні сліди культури цих волохів;
— чому волохи так швидко русифікувались, замість того щоб полонізуватись, якщо насправді потрапили у польське середовище.
Ці сумніви сформулював румунський дослідник Д. Кранджала у праці під назвою «Румунські впливи у Карпатах», яка була опублікована чеською мовою в Празі у 1938 році. Він заперечував теорію румунської колонізації Карпат. Одночасно пояснював, що волохами називали всіх людей, які займались випасанням худоби, незалежно від етнічної приналежності[49]. Належить додати, що після Другої світової війни він підтвердив свої висновки від 1938 року і підсилив їх найновішими дослідженнями[50].
Суть суперечки була в тому, що у XIV столітті, тобто перед видуманою міграцією волохів, територію Низького Бескиду насправді покривала пуща, але не безлюдна, як твердили прихильники волоської теорії. Повоєнні археологічні дослідження показали, що в околиці Дукельського перевалу і на північ від Бардейова (15 км на південь від польського кордону) людські поселення існували вже у ХІ-ХІІ століттях, а провідниками угорців через Карпати у IX столітті були руські воїни і мешканці карпатських сіл[51]. Зрештою, навіть Роман Рейнфусс — один із провідних захисників теорії волоської колонізації Карпат — говорить про заснування у Жмигороді монастиря домініканців у 1331 році «з приводу сусідства схизматів і необхідності позбавитись від них», а також у Мушині у середині XIV століття, — вірогідно, з тією самою метою4. Одначе теорія волоської колонізації Карпат до цього часу займає домінуючу позицію у польській історіографії. Варто згадати, що на міжнародних конференціях карпатознавців повоєнного періоду, які часто збирались у Саноку, польські історики визнавали висновки провідного знавця проблеми, доктора Івана Красовського зі Львова про безпідставність згаданої теорії, але у публікаціях вперто писали і пишуть своє.
Від давніх часів перейдемо до міжвоєнних. Щоб ізолювати українських горців від материнського коріння, у 1934 році виведено з Перемишльської єпархії 9 деканатів (121 парафія, 127 тисяч віруючих), передано до новоутвореної Лемківської апостольської адміністрації і призначено туди москвофільський клір. У школах введено лемківський діалект зі спеціально препарованим букварем — компіляцією польського букваря з тими самими ілюстраціями, оскільки, як писав «Ілюстрований щоденний кур'єр», — «наближений до польської мови лемківський діалект є не чим іншим, як тільки діалектом польської мови».
У травні 1933 року у Новому Сончі відбулась конференція шкільних інспекторів. На ній говорилось, що 95 % лемків ставиться лояльно до Польщі, але їх підбурює греко-католицький клір. Встановлено, що треба ввести у школах лемківський діалект, створити незалежні від Львівського центру кооперативи, видавати газету, організувати лемківську читальню, одночасно ліквідуючи українські читальні «Просвіти» і москвофільські ім. Качковського. Лемківщину повільно охоплював польський дух.
У лютому 1934 року з'явився у Криниці пропольський тижневик «Лемко» накладом 5000 примірників. Через численні повернення незабаром наклад зменшився до 2700 примірників. За перше півріччя тижневик отримав 2600 злотих державної дотації, розміри наступних невідомі. Лише у травні 1939 року газета перестала виходити через відсутність читачів. Про те, що це не був наслідок розвитку неписьменності, свідчить систематичне зростання накладу українського двотижневика «Наш Лемко», який видавався у Львові товариством «Просвіта». Незважаючи на те, що газеті заважали численні конфіскації (з 24 чисел за 1934 рік конфісковано 19), вона розповсюджувалась у таких кількостях: 1934 р. — 397 примірників, 1935 — 573, 1936 — 987, 1937–1279, 1938–1560,1939 — 2262.
Рівень популярності пропольської літератури серед лемків відображає прямо гумористична кореспонденція на міністерському рівні на тему фінансової допомоги для… лемківського календаря. Отже, міністр військових справ скаржиться міністру внутрішніх справ (див. документ 53) на клопіт з виданням календаря на 1937 рік «з приводу відсутності на цю мету коштів, оскільки продаж цього календаря навіть за найнижчими цінами розчарував, і у видавництво треба доплатити близько 5000 злотих (словами: п'ять тисяч)». Тому від себе дає 3 тисячі і просить колегу докласти — сумнівно, що з власної кишені, — дві тисячі. І хто може подумати, що держава не опікується лемками?
48
A. Stadnicki. О wsiach tak zwanych wołoskich na północnym stoku Karpat. — Lwów, 1848.
49
Ширше обговорював цю проблему Іван Гвать. «Історія північної Лемківщини до вигнання лемків. Питання колонізації Лемківщини». У: «Лемківщина. Земля, люди, історія, культура». — Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1988. — Т. І. — С. 161.
50
D. Cranjala. Valaśi па Могауё. — Praha, 1963. - S. 73.
51
O. Halaga. Slovensko-ruskę styki pred narodnym obrodenim // Historica Carphatica. — Т. 1. - Kośice, 1965. - S. 73.