Історія польсько-українських конфліктів т.1

Особливим завзяттям полонізації Полісся відзначився поліський воєвода полковник Костек Бєрнацький — колишній шеф жандармерії Легіонів Пілсудського (1914–1918), комендант Брестської фортеці у 1930 році, організатор концентраційного табору (1934) у Березі Картузькій. У 1920–1931 роках на Поліссі додалось близько 40 тисяч польського населення, головним чином осадників, службовців, учителів і робітників.

Військо зацікавилось також Гуцульщиною. Це було ще за життя Пілсудського — Товариство друзів Гуцульщини створено 12 грудня 1933 року. Воно розглядалось як товариство високого рангу, оскільки головою головного правління став генерал Т. Каспшицький — пізніше міністр військових справ (1935–1939). Товариство мало багато видавничих проектів, мало намір провести на Гуцульщині оселювальну акцію у поєднанні з виселенням населення, яке не гарантувало лояльності до держави. Проте українська національна свідомість була тут на високому рівні, і проекти «усамостійнення» гуцулів не вдались. Велику роль у захисті цієї, напевно найпрекраснішої, частини Карпатських гір відіграла контратака української преси. До публіцистичної баталії підключився «Польсько-Український Бюлетень» — цінне видання, присвячене будівництву добрих відносин між двома народами. Тижневик доводив, що гуцули є українцями і не треба непрохано пхатись до них із дружбою. Це викликало обурення офіцерів II відділу Генерального Штабу (контррозвідка), редакції було рекомендовано «уникати звернень до проблем Гуцульщини, Лемківщини та інших спірних справ»[47]. Але це не допомогло — полонізаційна діяльність серед гуцулів згасла.

Значно ширше розгорнулась полонізаційна акція серед лемків. Рівень національної свідомості тут був невисокий, населення ділилось на дві групи — українську і русофільську. Ця друга сформувалась під впливом ХІХ-вічної ідеології російського панславізму, заперечувала зв'язок лемків з українським народом і пропагувала теорію духовної єдності з російським народом, що, у свою чергу, відкривало відносну перспективу політичної самостійності. Пустотою, яка виникла, спритно скористались польські політики; гальмуючи розвиток українського напрямку, вони сприяли спочатку розбудові русофільства, а потім його намірам підняти лемківську етнічну групу до рівня нації. Проблему польського забарвлення вигаданої нації ці політики взяли на власні плечі.

Очолила процес полонізації лемків провідна у державній ієрархії установа — Бюро національної політики президії Ради міністрів. Комісія наукових досліджень Східних земель, яка діяла у рамках цього бюро, створила у 1934 році лемківську секцію, якій було доручено вироблення «наукового» обґрунтування сепаратистської теорії. Це була проблема волоської колонізації Карпат, згадувана В. Пульнаровичем при обговоренні походження бойків.