Історія польсько-українських конфліктів т.1

Наслідки цієї опіки були відчутні. Ще у 1930–1932 роках учителів-українців перевели з Новосондецького повіту до центральної Польщі, у 1933 їх виселили з повітів Голіце і Ясло. У 1932–1936 роках у Новосондецькому поступово закрили всі читальні «Просвіти». Українські кооперативи відірвали, як і на Волині, від Львівської централі РСУК (Ревізійний союз українських кооперативів). Культурно-освітнє життя було під контролем поліції. З прикордонної смуги виселяли свідомих українців — це пасмо було широким: 30 км від кордону на терені Новосондецького, Горліцького, Ясельського, Кросненського, Санокського і Олеського повітів. Крім неї, існувала ще прикордонна смуга шириною 2 км, у якій особи непольської національності могли перебувати лише за дозволом адміністративної влади. Ця влада мала право націоналізації нерухомості, заборони діяльності приватних осіб і громадських організацій. Купівля землі і спорудження будинку у прикордонній смузі залежали від віросповідання.

Координатором політичної діяльності на терені Низького Бескиду був воєводський комітет із справ Лемківщини у Кракові, який звичайно називали воєводським лемківським комітетом. Він включав представників Президії Ради міністрів, Міністерства внутрішніх справ, кураторів Краківського і Львівського шкільних округів і членів старорусинських лемківських організацій. У роботі комітету брало участь також Товариство розвитку Східних земель. При такому складі комітет мав усі підстави, аби стати на стороні держави головним регулятором життя українських горців. Доказом цього є протокол засідання комітету від 27 травня 1938 року (див. документ 56).