По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
— Увага! — промовив Вепр, — Друже Могило, читайте…
Два бандерівці наблизились до Богдана, стали по обидва боки біля нього. Референт пропаганди виступив наперед, розгорнув сторінки. Богдан дивився на Вепра, але той уперто уникав його погляду.
— Вирок, — Могила закашлявся, поставив на місце неслухняну щелепу. — Вирок у справі Хлібчука Миколи, псевдо Богдан, народився 1917 року в Росії…
На початку вироку все викладалося так, як говорив на допиті Богдан, і він, сам не помічаючи цього, ствердно кивав головою, але те, що було написано далі, злякало його. Виходило так, що його батько співав російських революційних пісень, бо ще давно, в Росії, набрався більшовицького духу й заразив цим духом усю родину. Батько — член КПЗУ, Семен — комсомолець.
— Це неправда! — закричав Богдан. — Цього я не казав! Друже Вепр!
Вівчарка загарчала й шарпнула повідок.
— Тільки без істерик! — болісно скривився Вепр. — Вислухай спокійно до кінця. Продовжуйте, друже Могило.
— Микола Хлібчук проліз до лав ОУН, — заїкаючись читав вирок референт пропаганди, — з єдиною метою — провадити зрадницьку роботу, допомагати ворогам України, агентом яких, як це було встановлено на допиті, він був.
Богдан зрозумів, що задумали Вепр і Могила: Він не знав, що спонукало їх піти на такий підлий обман, але знав головне — вони хочуть знищити його без справжнього слідства й суду. Земля хитнулась під ногами Богдана, й він розставив ноги ширше, щоб не впасти.
— Що ж ви робите, падлюки! — Богдан стиснув кулаки. — Я вимагаю суду! Хлопці, це обман, я ні в чому не винен. Богом присягаюсь, святу землю їсти буду…
Він хотів нагнутися, щоб схопити жменю землі, але бандерівці стримали його, заломили руки за спину.
— Іменем організації українських націоналістів, іменем українського народу зрадник Микола Хлібчук…
— Я не зрадник, хлопці! — закричав Богдан і раптом помітив, що кобура, яка висіла спереду на ремені Вепра, розстебнута, й надрайонний з незмінною посмішкою тримає праву руку за спиною.
— … засуджується до смерті!
Ці слова пролунали, немов оглушливий вибух, і похитнулася земля, і сколихнулися сосни своїми вічнозеленими кронами. Богдан відчув, що задихається. Він жадібно хапав губами повітря, а груди розпирало від порожнечі й нестерпного болю. Перед очима замиготіли обличчя матері, закривавлені, втоптані в землю проти тітчиної хати тіла батька й брата… Ось його сестричка Оля лежить у домовині — заквітчана, перелякана… І здіймається стовп диму, й летять під укіс німецькі платформи з танками… Щось кричить йому Карась — відчайдушно й беззвучно… Пізно! Все, все… Його, Миколи Хлібчука, вже нема, його зараз уб’ють. За що? Хіба він не любить України? Хіба ж він зрадив Україну? Він мстив фашистам за горе, яке вони принесли його батькові, братові, сестрі, йому… Україні! Він повинен був мстити фашистам! О боже! Він жорстоко помилився, не захотів послухати розумного хлопця. Треба було йти з Карасем до радянських партизанів… Вони знають, хто справжній ворог України! Дурень!.. Тепер пізно… Смерть — ось вона — в очах Вепра, безглузда, ганебна й невблаганна. Богдан бачив, як у руці надрайонного блиснув німецький парабеллум… Ось і йому, Богданові, німецька куля…
— Будьте ви прокляті! — Богдан рвонувся, хотів плюнути в очі надрайонному коменданту, який наближався до нього, але не встиг.
Вепр швидко підвів руку й двічі вистрілив у перекошене від люті й гніву обличчя сотенного.
— Одним ворогом України стало менше, — хворобливо посміхнувся Вепр, ховаючи пістолет у кобуру. — Друже Могило, запишіть до протоколу, що в останню хвилину, коли він почув слова «організації українських націоналістів», то вигукнув — «будьте ви прокляті». Це ще один доказ…
І, збираючись іти з місця розправи, Вепр кинув через плече своїм охоронцям:
— Закопайте собаку, щоб не смердів на весь ліс. Чоботи й ще що там у нього… можете забрати.
21. ЩО ВИ СКАЖЕТЕ, ПАНЕ РАДНИКУ?
Герц холодно й, здавалось би, байдуже дивився на Хауссера, який заходив до його кабінету. Сухо обмінялися нацистськими привітаннями. Начальник гестапо стримано ввічливим жестом запросив Хауссера сісти.
— Ну, а тепер що ви скажете, пане раднику? — Герц стиснув губи, напустив на себе сумний, траурний вигляд, ніби стояв у почесній варті біля домовини покійного.
— Хауссер тяжко, без удаваності, зітхнув.