Первісна. Дорога на Тір Мінеган

— То якого ж біса… — почав був Імар, але осікся і далі сказав не те, що хотів сказати спочатку, — …їх просто не втопили в морі? Тоді б точно не було розголосу.

— Але й не було б правосуддя, государю.

Та Імар уже сам збагнув, що лордові Айвару йдеться не про правосуддя. Насправді йому був потрібен розголос цієї справи, але обмежений розголос, призначений не для лахлінського народу, а для зовнішнього світу. Тому й знадобилася ця пародія на помилування, замість того, щоб відразу засудити двох менших дочок до каторги. Документи про помилування проходять не через Священну Канцелярію, а через королівський секретаріат, де не так суворо зберігають таємниці, і незабаром звістка про вирок дівицям Марвен та Ґрайне вер Киннах досягне вух єдиного на Лахліні посла — кередіґонського. А той, безумовно, зацікавиться таким конкретним формулюванням: „за зв’язок із відьмою Шайною вер Брі та відьмаком Бренаном аб Ґрифидом“. Невдовзі про це стане відомо при кередіґонському дворі, отже, дізнаються й відьми, а що найголовніше — дізнається Бренан аб Ґрифид. Він вважатиме себе винним у тому, що сталося з його рідними, і майже напевно кинеться рятувати від каторги двох малих кузин, яких любить найбільше.

От таку пастку задумав для відьмака Айвар аб Фердох. Його, мабуть, аж розпирало від прагнення помститися хлопцеві, який багато років жив на Лахліні, під боком у поборників і примудрився вціліти. Ця жага відплати була така сильна, така всеохопна, що лорд Айвар навіть не замислювався над тим, до яких жахливих наслідків може призвести реалізація його плану. Імар добре знав історію — справжню, неприкрашену. Він знав, якими лихими стають відьми, коли вбивають одну з них. Йому було відомо, що до восьмого століття на Лахліні народжувалися малі відьми, дорослі приходили їх забирати, і щоразу це перетворювалося на невеличку, але запеклу війну. Востаннє, у 714 році, сталося так, що новонароджена дівчинка загинула. Тоді три десятки оскаженілих відьом зруйнували половину Рехрайна і до ноги знищили аж одинадцять поборчих когорт, що їх вислало проти них керівництво Конґреґації. Наступні покоління поборників примусили народ забути про цю ганебну поразку, а згодом забули й самі. Їм було нестерпно усвідомлювати, що їхня влада на Лахліні збереглася лише через небажання відьом брати на себе зайвий клопіт — вони визнали за краще відгородити острів Бар’єром, ніж завойовувати його й намагатися перевиховати впертих лахлінців.

Та й порівняно недавні події, пов’язані з народженням відьми Шайни та відьмака Бренана, свідчили про те ж саме. Імар був королем, тому відразу збагнув, чому наділені владою найстарші приховали від решти відьом, що Іскра прорвалася за Бар’єр. Вони цілком здавали собі справу, що зараз не початок восьмого сторіччя, а кінець сімнадцятого, і рятувальна експедиція, на зразок тодішньої, обійдеться вже не кількома тисячами життів, а багатьма десятками, навіть сотнями тисяч. Тому відрядили одну лише відьму Айліш, тому пожертвували відьмаком — лише б уникнути кровопролиття.