Вовки Кальї. Темна вежа V

— А вони можуть підчепити СНІД? — спитав Едді. — Ти ж знаєш, що це таке, правда?

— Знаю, хоч до весни вісімдесят третього я цього терміна не чув. Я тоді працював у притулку «Маяк» у Детройті, й час мого перебування в Америці добігав кінця. Авжеж, тоді ми вже майже десять років знали, що щось таке є. В деяких книжках це називалося ІДГС — імунодефіцит гомосексуалістів. У тисяча дев'ятсот вісімдесят другому стали з'являтися статті про нову хворобу, яка називалася «рак геїв», і роздуми про те, що вона може бути заразною. У народі її звали «хворобою трахо-болячок», через ураження шкіри, яке вона спричиняла. Сумніваюся, що вампіри від неї помирають чи навіть нездужають. Але вони можуть заразитися. А потім заражати інших. О так. У мене є вагома причина так думати. — Каллагенові губи задрижали й міцно стислися.

— Коли цей демон-упир змусив тебе пити його кров, він передав тобі здатність бачити цих істот, — сказав Роланд.

— Так.

— Бачити їх усіх чи лише Третіх? Дрібненьких?

— Дрібненьких, — Каллаген коротко й невесело розсміявся. — Так. Мені подобається. Хай там як, але я міг бачити лише Третіх, принаймні відколи виїхав з Джерусалемз-Лота. Та, звісно, Перші, такі як Барлоу, дуже рідкісні, а другий тип живе недовго. Їх убиває сам їхній голод. Вони ненажерливі. Одначе упирі третього типу можуть виходити надвір навіть удень. І майже всі поживні речовини отримують з їжі, як і люди.

— Що ти зробив того вечора? — спитала Сюзанна. — В кінотеатрі?

— Нічого, — відповів Каллаген. — Весь той час, поки я був у Нью-Йорку — вперше був у Нью-Йорку, — я не робив нічого аж до квітня. Просто я не мав певності. Тобто в душі я знав, що мені робити, але голова відмовлялася з цим погоджуватися. А ще весь час заважала одна дуже проста річ: я був алкоголіком, який перестав пити. Алкоголік — теж вампір, і ця частина мого «я» дедалі більше потерпала від спраги, тоді як решта мого єства намагалася заперечити свою природу. Тож я сказав собі, що бачив парочку гомосексуалістів, що обіймалися в кіно, та й годі. Що ж до решти: дзвіночків, запаху, темно-синього світла довкола молодшого, — я переконав себе, що в усьому винна епілепсія чи наслідки того, що зі мною зробив Барлоу. Чи водночас те й інше. Звісно, щодо Барлоу я не помилявся. Його кров у мені не дрімала. Вона дивилася і бачила.

— Ти не все знаєш, — сказав Роланд.

Каллаген повернувся до нього.

— Ти занурювався в тодеш, отче. Щось із цього світу кликало тебе до себе. Підозрюю, що то була та річ з твоєї церкви, хоча тоді, коли ти дізнався про неї вперше, її ще не було у твоїй церкві.

— Ні, — сказав Каллаген. Він дивився на Роланда зі сторожкою повагою. — Не було. А звідки ти знаєш? Скажи, прошу.