Вовки Кальї. Темна вежа V

— Голубий, — повторив Каллаген. — Ви хочете сказати, що це дурне слово справді означає… — Він несхвально похитав головою.

— Угу, — кивнув Едді. — «Ред Сокс» не виграли чемпіонату, а підарів називають голубими.

— Едді! — докірливо мовила Сюзанна.

— Що? — сказав Едді. — Думаєш, легко бути останнім, хто пішов з Нью-Йорка й забув вимкнути світло? Ні, це нелегко. Я, скажу тобі, вже й сам уже почуваюся відсталим від життя. Він повернувся до Каллагена. — Але ж саме це й сталося, правда?

— Думаю, так. Не забувайте, що я тоді мало що знав, а що знав — тому не йняв віри й притлумлював у собі. Украй енергійно, як казав президент Кеннеді. Першого упиря — першого «дрібненького» — я побачив тоді в кінотеатрі за тиждень до Різдва й нового тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятого року. — Він коротко уривчасто розсміявся. — І як я зараз собі пригадую, кінотеатр називався «Голуб'ятня». Хіба не дивно? — Він замовк, спантеличено дивлячись у їхні обличчя. — Не дивно. Ви не здивовані.

— Збіги скасовано, друже, — сказала Сюзанна. — Нині ми живемо в реальності, яка більше нагадує діккенсівську.

— Я тебе не розумію..

— А й не треба. Продовжуйте. Розповідайте.

Пошукавши загублену нитку розповіді, Старий продовжив.

— Першого свого упиря третього типу я побачив наприкінці грудня сімдесят п'ятого. Минуло близько трьох місяців відтоді, як я помітив синє світло довкола шиї Лупе. На той час я вже перебачив з півдюжини вампірів. І лише одного з них — на полюванні. У завулку в Іст-Вілідж з одним хлопцем. Він — вампір — стояв отак. — Каллаген підвівся і показав ту позу, витягнувши руки й ніби спираючись ними на невидиму стіну. — Його жертва, затиснена між руками, стояла обличчям до нього. Збоку це виглядало так, наче вони розмовляють. Чи цілуються. Але я знав, знав, що це ні те, ні друге.

Інші ж… кількох я бачив у ресторані, вони їли поодинці. Те світіння оточувало їхні руки і їхні обличчя. Воно було розмазане по їхніх губах наче… наче електричний чорничний сік… і запах горілої цибулі витав у повітрі довкола них, мов парфуми. — Каллаген розтягнув губи в посмішці. — Цікаво… Щоразу, коли я намагаюся їх описати, то вишуковую якісь приховані порівняння. Тому що я пробую їх не описати, а збагнути. Досі намагаюся їх збагнути. З'ясувати для себе, яким міг би бути той інший, потаємний світ, що весь час перебував поряд, буквально за крок від того, який я добре знав.

«Роланд мав рацію, — подумав Едді. — Це тодеш. Напевно. Він про це не підозрює, але так і є. А тоді хто він? Член нашого ка-тету?»

— Вона стояла у черзі в банку «Мерін Мідленд», з яким працювала «Домівка», — вів далі Каллаген. — Посеред білого дня. Я стояв у черзі до віконця «Депозити», а ця жінка — до «Видачі готівки». Те світло її оточувало. Побачивши, що я дивлюся на неї, вона всміхнулася. Безстрашно глянула мені просто у вічі. Кокетливо. — Він помовчав. — Спокусливо.

— Ти впізнавав їх, бо в твоєму тілі текла кров демона-вампіра, — сказав Роланд. — А вони тебе впізнавали?