Вовки Кальї. Темна вежа V

Годину чи більше я тинявся містечком, яке дедалі більше втрачало для мене свій колишній вигляд. Вампірів першого типу дуже мало, і це прекрасно, тому що перший тип може наробити збіса багато лиха за вкрай короткий час. Містечко вже було заражене, але я був надто сліпий — надто шокований, — щоб це розуміти. Жоден з нових вампірів до мене не наближався. Барлоу залишив на мені свій знак, подібно до того, як Бог залишив знак на Каїні, перш ніж вигнати його в землю Нод.

У завулку біля аптеки Спенсера був фонтанчик для пиття. За кілька років такого фонтанчика не схвалило б жодне міністерство охорони здоров'я, але в ті часи їх було по одному-два у кожному маленькому містечку. У ньому я змив з обличчя й шиї кров Барлоу. Спробував вимити й волосся. Потім пішов до своєї церкви Святого Андрія. Я вирішив, що молитимуся й благатиму про другий шанс. Молитимуся не Богові теологів, які вважають, що вся святість і несвятість походять із нашої душі, а давньому Богові. Тому, який оголосив Мойсееві, що той не зоставить чарівниці при житті, і наділив свого сина силою воскреснути з мертвих.

Другий шанс — це все, що мені було потрібно. Я готовий був віддати за це життя.

Неподалік церкви Святого Андрія я майже побіг. Усередину вело троє дверей. Я попрямував до середніх. Десь вистрелила вихлопна труба автомобіля, і хтось засміявся. Я дуже чітко пам'ятаю ті звуки. Таке враження, що вони позначили межу мого життя як священика святої римо-католицької церкви.

— І що ж з тобою сталося? — спитала Сюзанна.

— Двері відкинули мене, — сказав Каллаген. — Коли я торкнувся залізної ручки, з неї вирвався вогонь. Мов блискавка вдарила. Він скинув мене зі сходів на цементовану доріжку. Відтоді я маю оце. — Він підняв праву руку, вкриту шрамами.

— І це? — Едді показав на його лоб.

— Ні, — мовив Каллаген. — Це з'явилося пізніше. Тож я зіп'явся на ноги. Трохи пройшовся. І знову опинився біля аптеки Спенсера. Тільки цього разу зайшов усередину. Купив бинт, щоб перев'язати руку. А потім, коли розплачувався, побачив рекламу. «Вирушай у подорож на великому сірому собаці».

— Він говорить про «Ґрейхаунд»,[38] — пояснила Сюзанна Роландові. — Це величезна автобусна компанія.

Роланд кивнув і скрутив із пальців бублика, що мало означати «о'кей».

— Міс Куґен сказала мені, що наступний автобус вирушає до Нью-Йорка, тож я купив на нього квиток. Якби вона сказала, що він їде до Джексонвіля, чи Ноума, чи до Гарячого Рагу, штат Південна Дакота, я б подався і туди. Мені хотілося якнайшвидше забратися з того міста. Мені було начхати, що там помирають люди чи що з ними стається щось гірше за смерть, начхати, що деякі з них були мені друзями, деякі — парафіянами. Я просто хотів поїхати звідти. Розумієте?

— Так, — без тіні вагань відповів Роланд. — Чудово розуміємо.

Каллаген подивився йому у вічі, і те, що він там побачив, начебто його переконало. Коли він продовжив, то вже здавався спокійнішим.