Вовки Кальї. Темна вежа V
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #5
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб « Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0584-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Вовки Кальї. Темна вежа V». Краткое содержание книги:
Але Роланд не сказав.
— Продовжуй, — мовив він натомість. — Що з тобою сталося далі?
— Далі стався Лупе, — відповів Каллаген.
Його прізвище було Дельґадо.
На це Роланд лише на мить розширив очі від подиву, але Едді з Сюзанною знали стрільця досить добре, щоб розуміти: навіть така дрібниця в його поведінці мала надзвичайну вагу. Водночас вони вже майже звикли до цих збігів, які насправді могли виявитися не випадковими, до відчуття, що кожен з цих випадків — наче клацання якоїсь велетенської шестірні.
Лупе Дельґадо мав тридцять два роки і був алкоголіком, який уже п'ять років не брав до рота ні краплі спиртного. У «Домівці» він працював з тисяча дев'ятсот сімдесят четвертого. Місце знайшов Маґрудер, але життям і сенсом наповнював цю справу саме Лупе Дельґадо. Удень він працював у обслузі готелю «Плаза» на П'ятій авеню, вночі — в притулку. Він допоміг створити «мокрі» правила «Домівки» й був першою людиною, яка привітала Каллагена, коли той переступив через поріг.
— Тоді, вперше, я вже прожив у Нью-Йорку трохи більше року, — сказав Каллаген. — Але ще до березня сімдесят шостого… — Він замовк, намагаючись промовити те, про що вони втрьох уже й так здогадалися з виразу його обличчя. Воно залилося рожевим рум'янцем, крім того місця, де був шрам. На рожевому тлі він наче світився надприродною білістю.
— Ну добре, ви б, мабуть, сказали, що ще до березня я в нього закохався. Чи це робить з мене гомика? Голубця? Я не знаю. Кажуть, ми, священики, всі такі. Принаймні дехто так вважає. Та й чому б ні? Щомісяця чи що два місяця в газетах з'являлися статті про священиків, які полюбляли мацати хлопчиків-служок. Що ж до мене, то я не маю підстав вважати себе гомиком. Бачить Бог, попри свій сан, я був небайдужий до гарненьких жіночих ніжок і мені ніколи не спадало на думку розбещувати служок. І між мною та Лупе ніколи не було нічого плотського. Але я любив його. Не за його душу, чи відданість, чи служіння «Домівці». Не тому, що він вирішив, що його справжнє покликання — працювати з бідними, достоту як Христос. Мене вабило до нього фізично.
Каллаген замовк, вагаючись, а потім стрілив:
— Боже, який він був вродливий. Прекрасний!
— Що з ним сталося? — спитав Роланд.
— Він прийшов одного засніженого вечора наприкінці березня. У притулку яблуку ніде було впасти, аборигени були невгамовні. Вони вже встигли влаштувати кулачну розправу, і ми досі їх утихомирювали. В одного чоловіка був сильний напад білої гарячки, і Ровен Маґрудер у своєму кабінеті відпоював його кавою з віскі. Здається, я вже вам казав, що в «Домівці» не було кімнати, де п'яниць можна було б тримати під замком. Був час вечері, хоча ні, минуло вже півгодини по тому, як мали б роздати вечерю, але троє волонтерів не прийшли через погану погоду. Грало радіо, кілька жінок танцювали. «У зоопарку час годівлі», — любив казати Лупе.
Я знімав пальто, збираючись на кухню… один тип, якого звали Френк Спінеллі, ухопив мене за комір… хотів дізнатися про рекомендаційного листа, якого я обіцяв йому написати… ще була жінка, Ліза Як-Її-Там, якій потрібна була допомога з одним із завдань у групі анонімних алкоголіків — «Написати список тих, кого ми скривдили»… одному молодикові треба було допомогти з резюме, він міг трохи читати, але писати не вмів… щось пригоріло на плиті… повний комплект. Але мені подобалося. Цей вир підхоплював тебе й ніс за собою. Та посеред усього цього я зупинився. Не було жодного дзеленчання, а єдиними запахами, які я відчував, були сморід немитих тіл п'яниць і запах пригорілої їжі… але довкола шиї Лупе я бачив ореол того світла, схожого на комір. І сліди. Крихітні, майже непомітні.
Я зупинився і, мабуть, заточився, бо Лупе промчав повз мене. І тут я відчув цей запах, дуже слабкий: пекуча цибуля і розпечений метал. Мабуть, я не зогледівся, як промайнула пара секунд, бо зненацька ми з ним опинилися вдвох у кутку біля архівної шафки, де тримали все для зборів анонімних алкоголіків, і він спитав мене, коли я востаннє їв. Бо знав, що часом я забував поїсти.
Запах щез. Синє світіння довкруж його шиї теж зникло. Пропали й ті сліди від чиїхось укусів. Якщо упир не надто зажерливий, вони швидко сходять. Але я знав. Не було сенсу питати в нього, з ким він був, коли й де. Вампіри, навіть третього типу — особливо третього типу, — вміють маскуватися. П'явки зазвичай виділяють разом зі слиною фермент, який підтримує потік крові, поки вони ссуть кров. Він також робить шкіру нечутливою, тож поки ти не помітиш на собі паразита, то й не знатимеш, що з тобою відбувається. Так і ці упирі третього типу — мають у своїй слині речовину, яка спричиняє короткочасну амнезію.