Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
І Максові здалася, що він не йде хідником, а пливе над ним, бо всі ті випрозорені люди опинилися внизу: ніби дивився на них із висоти дев’ятого поверху, такі вони всі малі й карачкуваті, як жуки, вдягнуті в барвисту одежу. Пішов дощик, і всі раптово, мов по команді, витягли парасолі й розпустили їх над головами — скільки людей, стільки й парасолей, і вулиця зацвіла, заколихалася цими напівпрозорими парашутами, ніби не він підіймався все вище й вище, а опускалися всі вони — в землю, в глибину часу, поступово одне за одним переходячи в антисвіт.
Макс раптом зупинився, перед ним була вітрина. Дві мертві ляльки стояли обіч — чоловік і жінка. Поруч виднівся маленький п’єдестал — тут колись стояв третій манекен. Його пробрало холодним потом: отже, все це було? Обдивився скло: ніякого на ньому сліду, по кутках — білі колодочки сигналізації. На нього дивилися холодними, мертвими очима Марія й Михайло, і йому здалося, що пізнали його. Здалося, що Михайло навіть усміхнувся презирливо: ну, чого ти досяг?
«Досяг одного, — подумав він. — Я тепер людина без клітки. Можу піти, куди мені заманеться, а ви стоятимете тут доти, доки не змінять вас на сучасніші моделі. А вас, шановні, вижбурнуть на смітника, і ви поступово перетворитесь у сміття, в безформні уламки, які потім пожере земля. А може, вас спалять, тобто ви перетворитесь у дим, а натомість залишиться жменя попелу, яка також є землею. І ваша сьогоднішня радість, що ви у клітці, а я поза нею, — теж ніби часточка того диму. Але я не хочу бути щодо вас, — думав він, — злостивим; нас розділяє оце скло, яке вже мені не перейти. Це скло — незборима між нами стіна — і слава Богу, що вона є. Бо я в живій плоті, — шепотів він, невідривно дивлячись на манекени чоловіка й жінки, — а ви у мертвій, бо ви в одному бутті, а я в іншому. Може, між нами нема різниці? Не знаю, нічого не знаю, бо голова моя пливе, розтоплена й рідка, налита хмелем чи злита у хміль; я легкий, як пушинка, і вітер несе мене, відкидає, крутить мною».
— Дивись, мамо, — сказало біля мене якесь дитя. — Яка гарна пушинка!
— Всі пушинки гарні, — байдуже відказала мати.
— А в неї є очка?
— Десь повинні бути, — сказала мати.
«А справді», — подумав я, відступаючи від вітрини і знову вливаючись у різнобарвний вир вуличної юрби, яка вже склала свої парашути-парасолі й котить супроти мене, а хвиля зворотна жене другий потік, в який управлений і я — людина-манекен, котра зійшла з вітрини і йде, не знаючи куди, і шукає те — не знає що.
І з мене раптом виплеснулася хвиля з минулого, якого я не відав. Я — дитина, зачинена в хаті, мати пішла на роботу, а вітчим десь грає в парку в шахи. Стою серед кімнати й бачу шафу, стола, книжкові полиці, на яких не книги, а всілякі порцелянові цяцьки, старий, ще діда-баби по матері, сервіз, стільці, потертий килим на підлозі й килим на стіні біля ліжка. Я все це бачу, але варто заплющити очі — і всього не стає. І я йду, заплющивши очі, шукати зниклих речей. Вимацую пальчиками шафу, стола, стільці, все-все, що тільки-но бачив, і неймовірно радію: вони усе-таки в світі є, хоч для мене в казковий спосіб цілком зникли. І в мені раптом народився страх. А що, коли я вимкну пальці: чи будуть ці речі тоді? І я опускаю руки, я вимикаю й ноги, і вони перестають рухати моє зникле тіло, і я стою у цілковитій темряві, в якій горить тільки одна лампа — шматок моєї стривоженої свідомості, останнє із мого «я» — і вже немає ні сервізу, ні книжкових полиць з порцеляновими цяцьками, ні шафи, ні стільців, а є тільки моє утонуле в пітьмі «я».
Голова моя важчає, я втомився від щойно пережитих пристрастей, хоча чи й пристрасті це? Хочеться десь сісти й відпочити, хочеться, щоб мене ніхто не бачив, щоб міг я заплющити очі й трохи отямитись. Бо неймовірно важко мені стало. Водночас мені шугонула думка: а отой спогад із дитинства, звідкіля він? Із якогось забутого мого минулого? Коли так, то я мав те минуле, мав дитинство, життя до того моменту, в якому перебуваю, он мене й той бухарик Сеня Коржаковський упізнав. Може, я пережив якесь потрясіння, втрату пам’яті, а ці манекени, до яких приписав себе, — тільки одна з нав’язливих ідей мого мозку. Адже нічого такого в світі не може бути, як не може щось зі сну перейти в реальне дійство (правда, я сумнівався, що це й справді так).