Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— А може, таки вернемося? Ми ще недалеко відійшли від ферми Моген.
Та Руал не вважав навіть за потрібне відповідати на це питання.
Хуртовина вляглася так само несподівано, як і почалась.
«…Перш ніж вирушити далі, до садиби Гарен, ми повинні були точно визначити напрямок руху, оскільки на західних схилах плоскогір'я було тільки два спуски в долину. Не встигли ми відійти від хижки, як знову сипонув сніг. Вологий, лапатий, він незабаром перетворив тонкий папір карти місцевості на мокре лахміття. Отож орієнтувалися ми тепер тільки по компасу і зрештою самі вже не знали, де перебуваємо.
Наступна ніч, проведена під відкритим небом, далася нам узнаки ще більше. Перед тим як залізти у спальні мішки, ми поклали обидва ранці з провіантом у ногах, застромивши поряд лижі й палиці. Відволожені всередині спальні мішки мало давали тепла, а температура знову стала раптово падати. Я прокинувся вночі напівзадубілий, виліз з мішка, щоб розім'яти закостенілі ноги і ковтнути спирту, щоб трохи зігрітися. Довго нишпорив у темряві, поки намацав нарешті лижну палицю. Ранців з продуктами не знайшов. Даремно ми з переляканим Леоном перевертали кучугуру снігу. Лижі й палиці були на місці, а їжа зникла. Цілих три години розгрібали ми руками сніг довкола, і все марно. І досі мені невтямки, — розповідав через багато років Руал, — куди поділися ранці з продуктами. Не злі ж духи їх забрали! Одначе хто?»
«Наше становище з тяжкого одразу перетворилося на катастрофічне. За всяку ціну треба було якнайшвидше добутися до найближчої оселі, бо нам загрожували тепер не тільки холод, а й голод. Щодуху мчали ми на захід, сподіваючись ще завидна досягти краю Хардангерського плоскогір'я. Та й цього разу нам не усміхпулося щастя. Знову повалив сніг. За кілька кроків нічого не було видно».
— Напевне, правду казав той старий. Заповзялась-таки на нас якась нечиста сила, — скаржився Леон.
— Не мели дурниць! — обірвав його Руал, та за хвилину сумовито сказав: — Нічого не вдієш, доведеться таки вертатися в Моген. Та не радій, глупаче! Для мене це тяжка поразка.
«Ніч ми вирішили перебути за якимсь скельним виступом, — згадував Руал. — Змокли до рубця. Хутряні спальні мішки також не встигли просохнути. Проте ми сподівалися трохи відпочити. Навчений досвідом попередньої ночі, я вирішив запровадити деяке удосконалення: вирив у снігу глибоку печеру і заліз у неї, втягнувши за собою спальний мішок. Тут було затишно, жоден подмух вітру не досягав сюди. Опівночі я прокинувся; лежав на спині, прикривши рукою очі. Мені було незручно, і я хотів перевернутися на бік — та де там: не міг навіть поворухнутися… Я був заживо похований!.. Волосся у мене стало сторч. Видно, вдарив міцний мороз. Сніг, яким замело вихід з печери, затвердів, і мене таким чином замурувало в ямі. Не допомогли ні розпачливі вигуки, ні шамотання. Мене охопив жах. «Леон, мабуть, у такій самій скруті!» — подумав я у розпачі. Незабаром я перестав кричати, бо не було чим дихати. Відчайдушпим зусиллям волі намагався опанувати собою. Та, не знаю, з якої причини — через нестачу повітря чи ще через щось, — я врешті знепритомнів…»
Отямившись, Руал почув над собою якесь шарудіння. Може, це Леон шукає його? Чи ж знайде? Схвильовано став прислухатися. Не хотів навіть думати, що брат може запізнитися з своєю допомогою, — повітря ставало дедалі менше і дихати — усе важче.
«Я був такий змучений, що не мав уже сил викопати, як Руал, яму в снігу. На щастя! — розповідав згодом Леон. — Прокинувся я від нестерпного відчуття голоду і холоду. Виповз із спального мішка і не побачив ні Руала, ні ями, яку він собі викопав, — усе засипано снігом. У мене мурахи побігли по спині. Минулої ночі щезли мішки з харчами, а цієї — пропав брат. Я почав гукати його, кидаючись на всі боки. Але довкола було пустельно й тихо, як у могилі. Випадково в сірих сутінках я помітив кілька ворсинок оленячого хутра, що стирчали із снігу. Спальний мішок Руала! Не перестаючи гукати, я заходився довбати лижею твердий, заледенілий сніг, розривав його руками, прислухаючись, чи не обізветься брат, але звідти не долинало ні звуку. Минули три довгі години, поки я вирятував Руала, вишарпнув його з тієї могили… Ці три години, доки житиму, не забуду».
«Хоч обидва ми ледве трималися на ногах, — згадував потім Руал, — а проте вирішили одразу ж, не відпочиваючи, тікати з цього заклятого місця. Мовчки брели, насилу пересуваючи ноги. Напрямок нам указували зірки, що замерехтіли на прояснілому вже небі. Раптом Леон зник з-перед моїх очей, ніби його поглинула земля. Я впав на сніг, збагнувши, що він міг звалитися в льодову ущелину. Через деякий час почув його розпачливий крик: «Стій! Прірва!» Він упав, бідолаха, з висоти майже четвертого поверху, але не потерпів, бо спальний мішок на ного плечах пом'якшив удар.