Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Берези знову вкрилися ніжною весняною зеленню, з-під зотлілого листя пробивалися перші стебельця трави, навколишні гаї заголубіли ніжними пролісками, коли молодший Амундсен вирушав у черговий рейс. Цього разу на англійському мисливському судні «Уатборг». На ньому була вільна тільки одна посада — пекаря. Щоправда, Руал не мав ніякісінького уявлення про цю нелегку роботу та й інтересу до неї теж, але й тут не зрадив себе, вирішивши: «Все може колись пригодитися».
Несприятлива погода надовго затримала судно в невеличкому порту Грімсбі, поблизу Гулля. На його борту не нудився лише один член команди — Руал Амундсен. Він накупив у портовій букіністичній крамниці книжок про знамениті подорожі Франкліна, а також тих сміливців, які вирушили на пошуки його експедиції, що загубилася в льодах Арктики.
Щовечора, коли всі, хто був вільний, сходили на берег і Руал залишався сам в опустілому кубрику, він при тьмяному світлі лампи поглинав сторінку за сторінкою.
— Чому ти не пішов з нами? Віскі тут на славу і дешевше за воду, — хвалилися йому товариші, повернувшись пізно вночі на судно.
— Дівчата тут чудово танцюють і такі милі та не горді, як ніде…
Руал неохоче відірвався від книжки, не розуміючи, чого вони, власне, хочуть від нього і звідкіля взялися.
— Була у нас сутичка з американцями. Дали вони нам доброї прочуханки. Ось де пригодилися б твої сталеві кулачиська.
Руал слухав матросів і безтямно дивився на свої руки, що тримали книжку. Він відчував, як їх обпікає мороз, вопи аж задерев'яніли від холоду. Він усе ще переживав тяжкі муки разом з героями книги. Йому здавалося, що він був з ними на судні, розтрощеному натиском криги, як і вони, жадібно дивився на останній сухар, котрий треба було розділити між усіма, і від голоду йому корчило живіт.
— Руале, отямся та покинь к бісу ці заяложені книжки, а то збожеволієш!
— А може, ти тут хильнув наодинці? Щось у тебе очі теє…
— В наступному порту силоміць заберу тебе, друже, на берег, — пообіцяв йому котрийсь. — Книжка не вовк, у ліс не втече.
— Сам іще пошкодуєш, що не погуляв, коли ми цілими місяцями пливтимем у відкритому морі, — підхопив інший.
— Загаси, Руале, нарешті ту блимавку, завтра, тільки-но розвидниться, знімаємося з якоря, — вигукували підхмелені матроси, стягуючи з себе чоботи.
Руал, мов автомат, не сказавши й слова, задмухнув світло, вхопив штормовий ліхтар і вискочив з кубрика на палубу. Тут, сховавшись за трюмовим люком, він знову вп'явся очима в книжку, від якої віяло холодом.
Наступного дня, на світанку, судно залишило берег Англії. За стерном стояв Руал. Він точно тримав курс, але на сірому пустельному горизонті йому все ще ввижалися «ті» люди — з книги, а на здиблених хвилях гойдалися «ті» кораблі.
Читаючи розповіді про п'ятдесят вісім експедицій, що протягом останнього півстоліття безуспішно намагалися здобути прохід з Атлантичного в Тихий океан уздовж канадського узбережжя через північний дах світу, Руал дошукувався причин їхніх невдач. Йому здавалося, що керівники цих виправ припускалися помилок, яких можна було легко уникнути, і поступово у нього визрівав власний план. «Чого вони вирушали в подорож на величезних кораблях з численними командами, на які не настачиш провіанту? — писав він. — Поміж сотень і тисяч острівців і скелястих мілин Канадського архіпелагу може пройти шхуна з якнайменшою осадкою, невеличким екіпажем і якнайбільшим, на кілька років, запасом продовольства…»
— Бачу, Руале, ти посадиш нас на яку-небудь скелю. Марш на койку. Певне, знову просліпав цілу ніч над книжкою? — почув він раптом буркотливий голос шкіпера і, присоромлений, віддав йому стерно.
ПЕРША, ПОКИ ЩО НЕ ПОЛЯРНА ЕКСПЕДИЦІЯ
«Знову два молодих лижники загинули в горах. Це вже третій випадок за цю зиму». Під таким заголовком було вміщено кореспонденцію на перший сторінці газети «Моргенбладет» у середині січня 1896 року.
«Двоє молодих людей, Леон і Руал Амундсени, вирушили з дому на різдво, маючи намір перейти через Хардангерське плоскогір'я. Востаннє їх бачили на фермі Моген над озером Мйос, звідки, не зважаючи на пересторогу господарів, вони направилися на західний край плоскогір'я, до садиби Гарен. Цю пустельну місцевість, перетяту ущелинами і пасмами гір, ніхто досі ще не наважувався перейти взимку. Вона зовсім безлюдна. Викликає занепокоєння те, — повідомляли кореспонденти, — що, вийшовши два тижні тому з Morena, молоді лижники досі не прибули ще в Гарен. На пошуки їх в найближчий час мають вирушити рятувальні групи…»