Марина — цариця московська

Але посол як затявся, вимагаючи негайно йому повернути злощасну мегерку. Чи він вважав, що йому, послу королівства, негоже бути простоволосим, що це підірве авторитет не лише його як посла, а й самого королівства, яке він представляє...

Хтось з поляків, підбігши до пана посла, щось шепнув йому на вухо. До пана посла нарешті дійшло, чому його «москва» позбавила у храмі головного убору, але він довго не міг вгамуватися. А «москва» тим часом добродушно по­сміювалася, кажучи:

— Надули ми литву, надули!!.

З боку гостей церемонію коронації Марини Мнішек на російську царицю найбільш детально описала лише одна людина — член її почту і родич Мнішеків Станіслав Немоєвський (зробив він це значно пізніше, по пам’яті, вже перебуваючи у засланні в Ростові).

Панові Немоєвському, істинному католику, особливо не сподобалася православна служба. У православному, ясна річ, соборі. Про те, що в чужий монастир зі своїм уставом не ходять, пан Немоєвський якось і не подумав. А може, й не знав цієї руської приказки. Тим більше, як і всі учасники весільного поїзда Марини до Москви, він був шляхтичем і шляхтичем гоноровитим, та ще й затятим католиком — ставив себе вище якоїсь там «москви» і не те що не шанував звичаїв країни, у якій він опинився волею випадку, а навіть не визнавав їх. Ба навіть нехтував ними, як чимось не істинним. Тому й спогади його про коронацію Марини Мнішек в Успенському соборі Кремля переповнені бурчанням та невдоволенням, що їх відчував автор під час того дійства. Все, геть чисто все не подобалося шляхтичу в Москві, і зокрема тамтешній ритуал коронації. (А яким він мав бути іншим? І чому іншим — на догоду чужій шляхті?) Перш за все панові Станіславу не сподобалась православна служба. І це у православному храмі. Не сподобалась по суті чужаку! Який забув — повторимо ще раз, що в чужий монастир зі своїм уставом не ходять. «Бурмотінням» — так пан Станіслав назвав у своїх спогадах ту православну службу, свідком якої він мимовільно став.

Бурмотіння без кінця і краю...

Що, мовляв, зі співу священика по книгах нічого не можна було второпати, крім хіба що одного — «Господи, помилуй», що його вони, священики — пан Станіслав не полінився навіть порахувати — повторювали «більше ста разів». (Нині такий чин молитви зберігся в руській старообрядницькій церкві.)

Сама ж винуватиця тих подій була так схвильована і так вся переповнилася очікуванням чогось незвичайного, що ось-ось мало статися, що навіть не відчувала того «бурмотіння», терпляче чекаючи головного — покладання корони на її голову, тож молитовна частина для неї пролетіла швидко.

І ось вони — священики зі своїм «бурмотінням» та безконечними повторюваннями «Господи, помилуй» — нарешті вмовкли.

Пан Станіслав теж нарешті зміг перевести дух — ху-ух! Слава Богу, перша частина скінчилася.

І тоді почався власне обряд коронації.

Двоє найстарших владик — імпозантні, пишно-білобороді, в осяйному вбранні — взяли корону, що стояла перед вівтарем на позолоченій тарелі і з якої весь обряд Марина не спускала погляду, відчуваючи, як блискуча осяйна корона притягує її до себе і заворожує, — потім узяли барми, що лежали на другій тарелі, і понесли їх — корону і барми — на витягнутих руках до патріарха. Несли неспішно, урочисто, а Марині хотілося вигукнути: та швидше, швидше! Скільки мені чекати? Не вимотуйте з мене душу!..