І будуть люди

До вечора ходила сама не своя, а потім вирішила поговорити ще з зовицею. Про те ж, щоб поділитися новиною із Оксеном, боялася навіть подумати.

При перших же словах Олеся розплакалася, ввіткнулася обличчям у невістчине худеньке плече, і Таня тільки зітхнула, безпорадно опускаючи руки: любить! Встиг закрутити їй голову і тепер не поступиться: хай смертю загрожують, а він не впустить свого! Занадто добре знала вона свого братика, щоб сумніватися в цьому.

За тиждень Федько піднявся з постелі. Спираючись на ціпок, вештався подвір’ям, пас очима Олесю, що золотою бджілкою снувала то сюди, то туди, ввесь час заклопотана, щохвилини в роботі,— і робота ота несла їй не меншу, здавалося, втіху, ніж Федькові закохані очі. Сміх так і тріпотів на її вустах, пісенька так і лоскотала в горлі, їй іноді хотілося обійняти весь світ, пригорнути, притиснути, віддати всю свою щедрість. І, прибираючи біля сажа, не витримала: вхопила замурзане, кругленьке, як качан, порося — не порося, а суцільний шматочок протестуючого вереску, притулила, сміючись, до грудей, та — чмок у ніжний рожевий п’ятачок! Пустила на землю, оглянулася на Федька щасливими очима, бо підсвідомо все робила тільки для нього. А Федько показував собі на губи: мене цілуй, мене! Біс із ним, я згоден уже перевернутись і в порося, аби тільки мене отак пригортали та цілували!

— Яке ж ви порося!.. Ха-ха-ха! — видзвонює, заливаючись сміхом, Олеся.

— Зате я не верещатиму, Лесю, — умовляє далі Федько та й стрибає до неї підбитим птахом, спираючись на товстенний ціпок.

І обоє, захоплені любовною грою, засліплені від щастя, не помічають Тані, що майне безпорадною блідою тінню поза вікном та й сховається, боячись бути нескромною.

Навіть Оксен, заклопотаний, натомлений цілоденною працею в полі, якось спитав:

— Що це з Олесею?

— А що?

— Та якась вона… аж світиться вся… Чи не знайшла вже кого?

— Не знаю, — якомога байдуже відповіла Таня, боячись зрадити себе голосом.

— А ти приглянь за нею, ти ж мати в цій хаті,— повчав Оксен. І, позіхнувши, звично перехрестив рота. — Ох, гріхи наші, гріхи…

Вже коли відсіялися, Федько, одужавши, став збиратися в дорогу. Може, й ще б погостював трохи, але сталася прикра подія: якісь злодії вночі розібрали задню стіну кошари, вивели трьох овець.

Оксен навіть у поле не поїхав, прибитий горем. Ходив по двору та все бідкався, хапався за голову:

— І-і-і ти, господи! Розорили, вщент розорили!..

Іван, сердито поблискуючи очима, кивнув головою в бік хати:

— Зате миліцію годуєм безплатно!

За сніданком тільки й розмов було, що про пропажу. Федір обіцяв увесь повіт на ноги підняти, але Оксен не покладав на те особливих надій.

— Якщо вже самі не встерегли…

— Та де ж устережеш, коли собака мовчав усю ніч, наче йому заціпило! — вигукнув сердито Іван.

— Старий уже став, немічний, — похитав головою Оксен. — А був же добрий собака: шкуру з чужого спускав!

— Тепер же тільки й того, що даром годуємо!

Зразу ж після сніданку Оксен запріг кобилу в бричку і кудись поїхав. Повернувся аж після обіду, висадив із брички молодого чорнющого пса, що боязко тулився до колеса, оглядаючи незнайомий двір.