І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Але батько й не збирався доїти. Присів і, широко розставивши ноги, неповним бузівком присмоктався до однієї з дійок. Корова повернула голову, неспокійно смикнулася та й поставила гостру ратицю на батькову ногу (чоботи, лягаючи спати, тато зняли). Батько відразу ж випустив дійку, засичавши, щосили стусонув кулаком корову в бік, аж загуло у неї всередині, і тварина, переступивши, наступила йому вже на другу ногу.
Свічкою став біля корови Гайдук, затрусився від несамовитого болю! Микола рачки поповз по траві, завиваючи від сміху, старий же, лютими стусанами прогнавши кляту тварину, стрибав то на одній, то на другій нозі, кленучи на чім світ стоїть і корову, і її невідомого господаря.
В ту ніч пішов старий Гайдук у дорогу босоніж: не міг взути чоботи на розпухлі ноги.
— Хоч чоботи збережуться — довше носитиму, — втішав він себе, намагаючись ступати на п’ятки, щоб не так боліли відтоптані пальці.
А на другу ніч чоботи вже були йому не потрібні: за десяток верстов від кордону, від отієї гряниці, за якою чекала на нього безпека і спокій, вдарила йому між лопатки гаряча червоноармійська куля, і він тільки встиг гукнути синові: «Тікай!» — та й упав обличчям у землю. І коли погоня підбігла до Гайдука, він уже конав, і остання думка його була про чоботи, що не встиг передати синові: пропадуть тепер чоботи!
А Микола утік від погоні і добрався-таки до кордону. З ранку до вечора пролежав у кущах, не спускаючи очей з протилежного боку, а вночі тихо спустився до річки, завмираючи при кожному підозрілому шурхотові, роздягнувся, приладнав важкий клунок на голову, пішов у крижану воду, що чорною смолою текла мимо, виривала з-під ніг сипке піщане дно. Темно і страшно засмоктувала його стрімка течія, зносила донизу, крутила й захлескувала, а він із відчайдушною звірячою впертістю задубілими руками загрібав під себе крижану обпалюючу воду, плив і плив, пориваючись до протилежного берега, хоч йому вже здавалося, що немає ні берегів, ані дна в оцій річці: якщо не витримає — пірне, знесилений, під воду, то й буде опускатися вічно все нижче й нижче, в кромішню пітьму.
Аж ось руки його гребонули по дну; задихаючись, стогнучи, він виповз на берег, порачкував подалі від води, що, прогавивши свою жертву, аж сичала, розлючено виплескуючись за ним на пісок, та й упав, ввіткнувшись обличчям у траву.
Трохи відлежавшись, звівся, почав одягатися. Все тіло трусилось в пропасниці, руки й ноги не слухалися його, але все це здавалося дурницею проти щойно пережитого жаху, проти татової смерті, проти загибелі брата. І така ненависть до всіх, хто цькував і переслідував його рід, — до Ганжі й отого чорного вершника, до комнезаможів, до всієї Радянської влади, — така люта ненависть захлюпнула його, що дати йому зараз шаблюку, та посадити на коня, та поставити на чолі нової банди, він, не вагаючись і хвилини, кинувся б знову в річку, переплив би її і пішов би палити всі села підряд, різати і старого, й малого!..
Федько ж, так і не довідавшись про дальшу долю Гайдука, зализував свою рану в багатого зятя. Після того, як банда була розгромлена, Оксен помітно охолов до неспокійного дівера, тим більше, що ніяк не міг забути йому в чужі руки відданого золотого годинника. Та й до того ж настала гаряча весняна пора, коли день рік годує, і Оксен пропадав із старшим сином у полі, повертаючись додому вже затемна, щоб назавтра знову підхопитись із півнями. Таня ж і Олеся поралися то біля печі, то по хазяйству, заскакували до пораненого на якусь там хвилинку: подати води, спитати, чи не хоче їсти. І «дорогий гість» частенько таки лишався на самоті, смертельно нудьгуючи, і такими лютими очима впивався у товстий дубовий сволок, що коли б дотягнувся зубами — на тріски погриз би!
Двічі провідував Ганжа. Перший раз зайшов на хвилинку (саме сівба, ділов — ніколи і вгору глянути!), вдруге ж сидів довше. Приніс свіжі газети, повний кисет тютюну, Світличний дякував і за перше, й за друге. Відразу ж зладнав таку цигарку, що хоч від собак одбиватися, жадібно затягнувся і аж закашлявся, хапнувши понад норму:
— Оце спасибі, браток, виручив! А то в цьому дівочому монастирі й понюхати не дають!
Курив, блаженно жмурячись, пускав дим просто на сволок, а Ганжа сидів біля нього, так, наче кожної миті збирався встати й піти: картуза навіть не зняв. Водив похмурими очима по багатирській хаті, лише коли зупинявся поглядом на Світличному, в них щось теплішало — немовби відтавали тоненькі крижинки.
Заходила Таня. Боязко оминаючи Ганжу (все ніяк не могла забути, як він ударив Гайдука), намагаючись не дивитись на його темні важкі руки, підходила до брата — нагадувала, що пора міняти пов’язку. Федько нетерпляче махав рукою: відчепися, мовляв, не заважай! — і сестра, трохи ображена, виходила.