І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Забравшись на пучку, сонечко заметалося, немов заглядало, чи високо падати, а потім завмерло, повернувшись чорненьким рильцем до сонця.
— Як малі діти співають: «Сонечку, лети до сонця…» — пригадав Гайдук, і комаха наче тільки й чекала на оці слова: висмикнула з-під червоного панцира прозорі слюдяні крильця, замиготіла ними — здійнялася, полетіла ясною веселою кулькою.
— Додому полетіла, — здавлено сказав Микола.
— А де її дім? — сумно запитав старий.
І двоє дорослих проводжали очима весняну несподівану гостю, аж поки вона розтанула в степовому світлому мареві. А потім, втомлені, надломлені, знову полягали та й задрімали, пригріті сонцем, що все вище підіймалося в небі…
— Тату, хтось біжить!
Гайдука так і підкинуло:
— Де?
— Та он… прямо на нас…
Тепер побачив і Гайдук: від Марусиної могили, щосили вимахуючи руками, на них бігла якась постать. Микола, висмикнувши з-за пазухи нагана, поклав вороноване дуло на лікоть, став виціляти, але Гайдук сердито вдарив його по руці:
— Ти що, дурню!..
— А що?
— Хочеш, щоб оті почули?.. Зачекай, хай набіжить, ми його тоді ножичком… Ножичком — святе діло: любенько, тихенько, — бубонів він, не спускаючи очей із незнайомця.
— Тату, та це ж Федько! — зраділо вигукнув Микола і, звівшись на коліна, замахав рукою: — Федь!.. Сюди!..
Федько зупинився, наче наткнувся на стіну, а потім зненацька позадкував, витріщивши перелякано очі.
— Не віриш, що живі? — посміхнувся невесело Гайдук, коли хлопець, трохи віддихавшись, ліг поруч з ними. — Живі, Федю, живі й помирати ще не збираємося, — і, підозріло посвітивши на парубійка очима: — А ти як звідти вирвався?
— А мене пустили! — видихнув радісно Федько і осліпив Гайдука такою ясною білозубою усмішкою, що той аж примружився. — Паняй, кажуть, та не попадайся…
— Чим же ти їм так догодив? — уїдливо допитувався старий.
— І сам того, дядьку, не знаю, — збуджено засміявся Федько. — Я в нього, дядьку, стріляв, та не вбив!
— У кого?
— Та в командира ж… тільки ногу йому продірявив… А він ще й лаяв, що стріляти не навчився. «Який ти, — кае, — бандит, коли ти стріляти не вмієш! — оповідав Федько, і великий рот його все складався в усмішку. — Бери, — кае, — ноги на плечі й мотай, поки цілий…» Я й побіг…
Федько витер рота долонею, дивлячись на Гайдука світлими, обрамленими білими віями очима. «Коли б ви знали, який я радий!.. Як нестямно радий, що зацілів! — казали ті очі. — Що мене оті страшні люди, які вимахували шаблюками, не порубали, не розстріляли, а пустили додому!..»
— Те-те-те: пустили?.. Повезло ж тобі, синку!.. Видно, матуся твоя якраз молилася богові, от її гаряча молитва до бога й дійшла! Тепер гуляй — будь здоров! — Гайдук похитав головою, дивуючись безконечній милості божій, з награною веселістю сказав: — От нас і троє. А бог трійцю любить. Проберемося ми, хлоп’ята мої, тихенько та любенько до гряниці…
— До якої гряниці? — витріщився Федько.
— До отієї,— показав на захід рукою Гайдук. — У Польщу. Там переждемо-пересидимо, поки отут переколотиться… Бо недовго комуністам панувати… Чує моє серце — недовго… Отоді ми й повернемось… і спитаємо любенько в декого, як він у нашого брата-хазяїна добро забирав… Так-то, синку…
— Я за гряницю не піду! — сказав раптом Федько. Обличчя його вже було не веселе, а похмуре і вперте.
— Як то не підеш? — здивувався Гайдук. — А куди ж ти підеш?
— Додому… До матері…
— Так ти додому й дійдеш! Та тебе ж іще по дорозі гапеушники упіймають — відразу до стінки приставлять! У банді був? Був. Комисарів вішав? Вішав. Так получай же свої дев’ять грамів!..
— Я не вішав! — заперечив, мало не плачучи, Федько. — То ви, дядьку, вішали!
— А вони, ти думаєш, розбиратимуться? Ловитимуть мене та питатимуть, чи справді Федько не вішав отих комисарів? — глузливо спитав Гайдук.
— Мене сам командир пустив! — вигукнув Федько, з ненавистю дивлячись на старого, що розбивав йому надію на щасливе повернення додому. — Він сам мені сказав: «Паняй, тезко, додому!»
— А ти не кричи… Не кричи… Криком, синку, мене не злякаєш… А я тобі правду кажу: підеш додому — не довго проживеш на білому світі.
— Все одно я з вами нікуди не піду! — уперся Федько. — Не потрібна мені ваша гряниця!
Гайдук знову заходжується умовляти хлопця. Страхає розстрілом, згадує бога, який дивиться зараз із неба і аж головою хитає, дивуючись нерозважливості оцієї дитини своєї.