І будуть люди

Син мовчав, щосили стуляючи щелепи, щоб не зацокотіти зубами. Гайдук же перехрестився, задерши до неба обличчя:

— От і довелося на свою душеньку невільний гріх прийняти… І казав же йому, й умовляв: пішли, Федю, з нами! Дак не схотіло, дурне, довело до гріха!.. Незвідані путі твої, господи, не знає людина, куди вона йде і що з нею буде…

Позітхавши та помолившись, Гайдук перевернув забитого на спину (любив в усьому порядок), витер травою від крові обличчя, обережно стулив повіки на світлих, повних болісного здивування очах, склав на грудях руки з пом’ятою зеленню поміж зчепіреними судорожно пальцями; жалко, що свічечки немає, свічечку б покійникові — і знову задер побожне обличчя до неба, возносячи молитву за новопреставлену душу раба божого Федора.

А ввечері, коли сутінки виповнили простір, і поля, і гаї, і байраки, і всі добрі та лихі сліди людських діянь потонули в густіючій темряві, коли навіть і небо затулилося хмарами, пильнуючи, щоб жодна зірка не подивилася вниз, залишили Гайдуки свій тимчасовий непевний притулок та й рушили в далеку дорогу на захід.

Йшли з ночі в ніч, залягали щоранку в ярах, у чагарниках, прало їх дощами, било вітрами, пекло сонцем, мочило росою, і страх кусав їх невтомно за п’яти, а голод не злазив із їхніх плечей. Помарніли, схудли, аж проступили гострі вилиці, аж запали глибоко очі, що горіли гарячковим неспокійним вогнем, обросли брудною щетиною — не люди, а якісь двоє страшних волоцюг: зустрінешся з такими на безлюдній дорозі — від страху помреш.

Жили з того, що вдавалося вкрасти на хуторах (села обходили стороною) або відібрати в одиноких перехожих.

Якось стріли пастушка — зірвали з нього торбу, тут же роздерли її, вириваючи один в одного з рук, хапали теплі ще картоплини, їли прямо із кожурою, а хлопець, звільнившись від торби, забіг з переляку світ за очі, і ще довго потім возила його матінка по знахарках виливати переполох.

А Гайдук, схаменувшись, бідкався:

— Як же ми його впустили?.. Наведе, чортеня, на слід, бачить бог, наведе!

Вдруге, коли зупинилися переднювати в невеликому, густо порослому ліщиною переліску, проснувся Микола від чийогось голосу. Схопився, наставив наган, але нікого чужого не було, тільки батько, простягнувши до кущів руку, солодко прицмокував язиком, тихенько кликав:

— Мань… мань… мань…

Микола так і похолов: йому здалося, що батько збожеволів. Аж тут затріщало, загойдалося віття, кущі розсунулись, і до них вийшла корова, довірливо потяглася до батькової руки вологою мордою.

— Мань… мань… мань… Іди сюди, мань, — кликав далі батько тварину. Взяв однією рукою за рога, а другою ласкаво поляскував по обвислій шиї, проводив долонею по боці,— Стій отак, стій.

Обережно обійшов її, нахилився, помацав рукою повне, аж набрякле вим’я з тугими дійками…

«Чи не доїти тато зібралися? — подумав Микола, і в ніс йому так і шибонув теплий дух молока, а живіт звела судорога. — Так ні в що ж!»