І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— А людей нехай чорти поберуть!
— Що ти таке кажеш, Федю!
— Замовчи!
Знову обійняв так, що аж кісточки захрумтіли, запечатав вуста вогняним поцілунком...
Розслаблена, зламана, лежала Олеся біля Федька, що заснув, поклавши їй на плече голову. Дивилася вгору, і небо світило до неї Федьковими очима, нависало над нею його смоляною чуприною. І поступово образу та біль заступила велика ніжність, і не було вже для неї ріднішої в усьому світі людини, як оцей ще не так давно чужий, незнайомий їй чоловік.
Вона лежала, боячись поворухнутися, щоб не потривожити його сон, а довкола починалося нове діяння природи: десь із паморочливих висот нічним птахом опустився вітер, війнув прохолодою — відразу ж усе ожило, зарухалось, заструмувало. А вітер уже дув і дув: постійно, рівно, невтомно, і здавалося Олесі, що хтось великий і темний, схопивши землю в руки, спивав, з неї нічну каламуть спраглими дужими ковтками.
Федько раптом здригнувся, потягнувся, вигинаючись тілом, замерехтів на Олесю сонними очима:
— Ти чого?
— Нічого.
— Не замерзла?
— Ні.
— А чого не спала?
— Тебе стерегла.
— Щоб не вкрали?
— Щоб не застудився.
Аж тепер помітив Федько на собі теплу хустку, і ніжність ворухнулася в ньому.
— Чудні ви, баби, — мовив Федько, обіймаючи Олесю.
Олеся пригорнулася, припала до нього, жагуче й спрагло, стала пестити його непокірне волосся, цілувати його невелику сильну руку. А він, трохи здивований оцим нежданим вибухом почуття, ще міцніше пригорнув її до себе і вже не грубо, а скоріше ласкаво повторив:
— Чудні ви, баби!..
— Ти не покинеш мене? — допитувалася згодом Олеся.
— Та де ж тебе подінеш?..
— Гляди… А то і бог, і люди тебе прокленуть!
Федько нічого не відповів. Потягнувся ще раз, швидко скочив, пішов ловити жеребця. А Олеся дивилася йому вслід і думала, що доведеться їй скуштувати всього з оцим неспокійним, як вогонь, чоловіченьком.
Частина друга
I
Відколи Олеся втекла із Федьком, мало що змінилося на хуторі Іваськах. Все йшло, як із діда-прадіда заведено, і всі революції та світові катаклізми, що глухим відгомоном докочувались аж сюди, не в спромозі були вирвати цупке те коріння, що його глибоко в землю пустив рід Івасют.
Ще не так давно Оксен був нижче трави, тихше води. Із страхом уставав, із страхом і лягав. Все чекав, що от-от прийде із своїми комнезаможами Ганжа та й витурить на всі чотири із власного двору. Клав на стіл напоказ, для чужого завидющого ока, таку хлібину, що її страшно було й до рук узяти: остюк на остюкові, одвійок на одвійкові. Пильнував, аби на столі не було й крихти від іншого, світлішого хліба, що його потай споживали Івасюти: ану ж когось принесе лиха година, ану ж хтось заскочить.
Для того й тримали пса на припоні. Не пес — ведмідь. Вищирить ікла — так смертю й повіє! Гаркне осатанілим басищем — так душа і затерпне! Нащо вже свої — і то остерігалися ставати до звірюки спиною. А Таня… що вже про Таню й казати! І досі не може забути, як розправився новий сторож із гончаком одного мисливця, що забрів напитись води: доки гість дякував господарям за смачну водицю, Івасютин рудий чорт по-своєму пригостив гончака — налетів, підім’яв, рвонув за горло — і боком, боком пішов нещасний гончак, поливаючи гарячою собачою кров’ю втоптаний сніг, а потім захитався і впав, гасячи в скляніючих очах жорстоке зимове сонце.
Хазяїн гончака вітром вилетів із хати. Приклався, бабахнув у душогуба, що аж ланцюг рвав, спинаючись на товстенні задні лапи, та господь не допустив — пронесло весь шріт стороною, а стрельнути вдруге не дав уже Йван. Вискочив із стайні, наставив на розгніваного мисливця гноєм замазані вила: спробуй іще раз — так і зависнеш! І той лише сплюнув та й потягнув, неборака, із двору: будьте ви прокляті з отакою гостинністю!
Тож Таня ніяк не могла звикнути до оцього, ось уже другого сторожа, бо той, перший, що його привіз два роки тому Оксен, так і не прижився до їхнього двору. Чи то відрубаний Іваном хвіст, чи то іще якась люта образа ятрила собачу душу, тільки в ту ж ніч перегриз новий поселенець товстий ремінь-сирець та й майнув, сіромаха, додому.
Оксен запріг Мушку, лаючись, поїхав за втікачем. Повернувся аж надвечір: мандрівник-невдаха лежав зв’язаним бранцем — хоч зразу під ніж.
— Припни на ланцюг, а то знову втече, — наказав Оксен старшому синові.— Бо мені тільки й роботи, що світ за очі їздити!
Забачивши Івана, пес загарчав, засмикав окривавленим цурпалком хвоста.