І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Бери, Іване, та саджай на цеп — добрий сторож буде!
Пес присів, загарчав перелякано, посіпуючи верхньою губою, показуючи молоді гострі ікла, Іван спритно ухопив його за холку, підняв, поніс до комори.
— А Полкана куди?
— А ти не знаєш?
— То нехай вони он застрелять! — показав пальцем на Федора Іван.
Звільнений від ланцюга старий Полкан розгублено сидів посеред двору, ніяк не розуміючи, що з ним сталося. І коли Федір підійшов до нього з маузером в руці, він тихенько заскавучав, завиляв куцим цурупалком хвоста, віддано дивлячись на людину старими посивілими очима. Федько кілька разів наводив маузер, але так і не зміг натиснути на гачок.
— Не можу… Хай би хоч гавкав, а так — не можу!..
Кинув маузер до кобури, різко обернувся, пішов до хати. Тоді Іван, зневажливою посмішкою провівши Федора, накинув на шию Полканові мотузок, узяв лопату і потягнув у вишняк — вішати.
— Ти ж дивись, закопуй подалі! — гукнув услід йому Оксен.
— Знаю! — і до собаки, що, наче відчувши близьку свою смерть, щосили впирався в землю, харчав, коли мотузок впивався в горло: — Та йди вже, чорт!..
— Іване, бога бійся! — вигукнув Оксен, застерігаючи сина не вимовляти всує ім’я нечистого. Повернувшись із саду, Іван поставив на місце лопату, а натомість узяв сокиру, пішов до комори, куди заліз новий поселенець. І за хвилину таким надриваючим серце болісним собачим плачем виповнився двір, що Таня, пополотнівши, заплющила очі, затулила долонями вуха: щоб новий сторож був зліший, відрубав йому Іван хвоста по самісіньку ріпицю.
— Боже, як ти, сестричко, з ними й живеш? — спитав Федір, з жалем дивлячись на сестру.
— Не знаю… Нічого не знаю… — прошепотіла Таня, все ще не розплющуючи очей.
— Ну, а я тут і дня більше не буду!
Таня нічого не відповіла. Опустила руки, втомлено сіла на лаву, дивилася прямо перед собою застиглими, позбавленими будь-якого виразу очима.
Хоч Федір і поклявся відразу ж поїхати геть, однак прожив на хуторі ще три дні: для того, мабуть, була поважна причина.
Подовгу перешіптувався із Олесею, і вона ходила, притихла, замислена, розгублена, налякана. Федько ж був сердитий, як чорт, і одного разу, коли Таня спробувала заговорити — викликати брата на щиру розмову, так гаркнув на сестру, що вона аж відскочила, а потім, коли Таня, ображена, сіла й заплакала, сказав, намагаючись приховати за грубуватою фразою почуття провини:
— Сама ж бачиш, що зараз зі мною, — навіщо ж підлазиш!
На третій же день він раптом повеселішав, став лагідний та ласкавий, хоч до рани тули, і Таня подумала: домовилися. Про що, не так уже важко було й здогадатися. Тільки осліплий Оксен та заклопотаний Іван не помічали нічого.
Серед дня, виждавши, коли, крім невістки, нікого не було в хаті, зайшла Олеся. Була трохи бліда, але такою радісною блакиттю сяяли її очі, що в Тані мимоволі стиснулося серце і їй чомусь аж неприємно стало дивитися на зовицю. «Я б теж могла бути отакою щасливою, — з гіркою заздрістю подумала вона. — Це її брат вирвав мене від Олега!.. А мій — робить її щасливою…»
Олеся ж розстебнула сорочку, зняла хрестика, що висів на темному шнурочкові. Хрестик той носила з раннього дитинства, відколи себе пам’ятала. Обмиваючи молоду її матір, зняли його баби з покійниці та повісили дитині на шию: «Носи, дочко, може, хоч тобі при несе він кращу долю!» І Олеся не знімала його ніколи. Звикла цілувати на ніч, тулити до губів, просинаючись: у потемнілому, завжди теплому кусочку металу була часточка її матері, яку вона майже не уявляла, але пам’ять про яку завжди носила в серці.
І ось вона вперше знімає хрестика, подає його Тані і, дивлячись на неї потемнілими від великого хвилювання очима, каже:
— В мене немає рідної матері — благословіть мене за неї!
В Тані так і бризнули сльози з очей, сором обпалив їй обличчя, і вона, вже не вагаючись, уже не роздумуючи, гріх це чи не гріх, щиро, від усієї душі перехрестила схилену світлу голівку, наділа на ніжну дівочу шию чорненький шнурочок.
Вхопивши Танину руку, Олеся почала цілувати її, як цілувала б руку матері, і Таня раптом відчула себе набагато старшою від оцієї закоханої дівчини і вперше подумала, ні, не подумала навіть, — усім своїм протестуючим єством відчула, що страх, який опановував її кожного разу, коли вона лишалася наодинці з Оксеном, цією вдвоє старшою, набагато досвідченішою від неї людиною, страх, що гасив у ній найменші іскорки протесту, позбавляв її сміливості й волі,— цей страх уже не повернеться більше до неї. Так, наче за оці кілька хвилин, поки благословляла Олесю на богом і людьми заборонений шлюб, порівнялася Таня з Оксеном усім: і досвідом, і непоступністю, і навіть літами.