Казки народів світу

Отямившись, цар послав невільниць із тарелями самоцвітів до своєї дочки, а сам спитав у візира:

— Ну, що ти скажеш про бідного хлопця, який приніс мені дарунок, розкішніший за дарунки царів усього світу? Присягаюсь аллахом, дочка моя навіть не варта такого викупу!

І візир, якому відібрало мову від заздрощів, тільки й міг, що пробелькотіти:

— О володарю, твоя дочка гідна найбільших і найкращих скарбів світу!

Цар одвернувся від візира й мовив до Аладдінової матері:

— Скажи своєму синові, що я прийняв од нього викуп за мою дочку. Нехай вона стане йому за дружину, а він мені — за зятя. Скажи, щоб він прийшов у палац познайомитись зі мною — я зустріну його з великою шаною. Якщо він схоче, ми сьогодні відгуляємо весілля.

І мати поцілувала землю біля царевих ніг і вийшла з палацу. Додому вона летіла як на крилах.

А цар подався до своєї дочки Бадр аль-Будур і спитав її:

— Доню, чи сподобався тобі дарунок нового нареченого?

— О таточку,— відповіла царівна,— цим самоцвітам немає рівних у всьому світі! І немає в мене слів, щоб сказати, які вони гарні!

— Тож твій новий наречений, доню, не зрівняється з візировим сином,— сказав цар.

Аладдінова мати, повернувшись додому, вигукнула:

— Сину, твоє бажання здійснилося! Радій! Цар прийняв викуп за дочку й сказав, що ваше весілля буде сьогодні. Він звелів, щоб ти прийшов до нього познайомитись.

Аладдін, радий та щасливий, подякував матері за ласку й за турботи, а потім мерщій подався в свою кімнату й потер лампу. І джин з’явився перед ним і спитав:

— Чого ти хочеш, мій володарю?

— Відведи мене до царської лазні й принеси таке вбрання, якого ще ніколи не носив жоден цар,— сказав Аладдін.

За мить Аладдін був у лазні. Він вимився, напахтився дорогоцінними пахощами, убрався в препишні й прегарні шати, і джин одніс його додому.

І Аладдін мовив:

— Я йду до царя! Тож приведи мені сорок невільників. Хай всі вони сидітимуть верхи на конях, і хай на конях буде золота збруя. І хай невільники будуть гарно вбрані й при зброї. Двадцять виступатимуть перед мене, двадцять — позад мене. Потім приведи коня — такого, якого не було ще ні в одного царя світу! А ще приведи дванадцять невільниць для моєї матері — прекрасних, як сонце, вбраних дорого й пишно, в намистах, перснях, браслетах і сережках. А для матері принеси такі шати, які носять цариці.

— Слухаю і корюся! — мовив джин, на мить зник і приніс усе, що було наказано.

Аладдінова мати подалася в супроводі невільниць до палацу.

Аладдін сів верхи на баского коня, вишикував перед себе та позад себе невільників і теж вирушив до палацу.

Їхав він містом, і городяни милувалися ним — такий він був гарний, такий пишний супроводив його почет — і вітали його. А невільники, за наказом Аладдіна, кидали людям жмені золотих динарів.

Цар чекав Аладдіна, сидячи в тронній залі, а до брами вислав кількох емірів та вельмож.

І коли Аладдін під’їхав до палацу й хотів злізти з коня, один із шляхетних емірів виступив наперед і сказав: