Казки народів світу

І джин покірно виконав його бажання.

Наступного ранку цар прокинувся, відчинив вікно і, позирнувши в нього, побачив перед своїм палацом порожнє місце. Вражений цар подумав, що це йому ввижається, і став протирати очі — аж ні, Аладдінового палацу таки не було!.. Цар розгубився: йому здалося, що його вдарили мечем по голові. А потім він заломив руки й гірко заплакав і послав по свого візира, а коли той прибіг, відчайдушно закричав:

— Кажи, де Аладдінів палац? Де моя люба дочка?

Візир сторопів.

— Чого ти дивуєшся? — вигукнув цар.— Глянь-бо у вікно!

І візир подивився у вікно й не побачив нічого, крім голої землі, і теж стерявся й стояв перед царем, мов німий.

Нарешті візир обізвався:

— Я ж казав, о царю часу, що все це — ворожба, чари клятого Аладдіна! А ти мені не вірив!

Цар розгнівався страшним гнівом і закричав:

— Де Аладдін?

А візир відповів:

— Він на полюванні.

Тоді цар звелів одному з емірів вирушити зі своїми воїнами по Аладдіна й, закутого та зв’язаного, привести його до палацу.

Емір поскакав зі своїми воїнами до Аладдіна й сказав:

— Не гнівайся, пане, але цар звелів привести тебе, закутого й зв'язаного, до нього. Пробач мені — адже я повинен коритися цареві.

Аладдін, почувши ці слова, дуже здивувався й спитав еміра:

— Чи не знаєш ти, чому розсердився на мене цар?

І емір відповів:

— О володарю, я нічого не знаю.

Аладдін зійшов з коня і сказав:

— Що ж, роби, як звелів тобі цар.

Аладдіна закували, зв’язали йому руки й повезли до царя. І коли його везли містом, городяни, дивлячись на нього, щиро журилися. А тоді всі як один схопили зброю й подалися слідом за Аладдіном — побачити, що робитиме з ним цар.

Аладдіна привезли під палац, і цар наказав зітнути йому голову з плечей.

Городяни, почувши це, замкнули браму палацу. Деякі з них видерлися на мури, а інші почали ламати двері й бити вікна, щоб увійти всередину. Вони хотіли вбити царя.

Візир прийшов до царя й мовив;

— О царю часу, на тебе чигав велике лихо! Краще помилуй Аладдіна, а то твої підданці вб’ють тебе і нас також не пожаліють!

І цар послав сказати народові, що він помилує Аладдіна, і звелів катові розв’язати його й привести до себе.

Аладдін поцілував перед царем землю й спитав:

— О царю часу, коли ласка твоя, скажи, за який гріх ти хочеш мене скарати?

— Дурисвіт! — вигукнув цар.— Ніби ти сам не знаєш, чим ти переді мною завинив!

І він звернувся до візира:

— Підведи його до вікна!

Візир підвів Аладдіна до вікна, той глянув і не побачив свого палацу, а побачив тільки пустирище. І він розгубився й не міг зрозуміти, куди дівся палац.

— Ну що? Де твій палац? — гнівно вигукнув цар.— І де моя дочка, кров мого серця, моя єдина дитина?

— Присягаюся твоєю головою, царю,— відповів Аладдін,— я нічого не знаю!

— Тож слухай! Я помилував тебе тільки для того, щоб ти розшукав мою дочку. Якщо ти її не повернеш, я зітну тобі голову!