Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
У моєму житті два потяги тієї задачі — літо 1961 і теперішнє. Щороку вони перетинаються в день ушанування пам’яті померлих на цвинтарі Нью-Бремена.
Цього року тато терпляче чекав на мене в тіні ґанку свого невеличкого будиночку в Сент-Полі, споглядаючи світ з-під козирка білої бейсболки. Високий, стрункий протягом усього життєвого шляху, за останні роки він перетворився на худорлявого і вразливого чоловіка. Його серце непокоїть нас обох. Коли я під’їжджаю ближче, він встає з лавки і шкандибає до машини. Іде, наче складений із сірників чоловік, який боїться, аби конструкція не розпалася. Він відчиняє дверцята і вмощується на переднє сидіння.
— Добридень, сер! — енергійно щебече й усміхається. Стерта емаль свідчить про радість від зустрічі.
А далі ми прямуємо на захід — до Нью-Бремена. Балакаємо про різні неважливі дрібниці. Бейсбол: «Твінс» грають цього року добре, але попереду ще багато ігор. Відкритий чемпіонат Франції: хто вибув, хто ні. Чому там немає талановитих американців. І звісно ж, про погоду. У штаті Міннесота погода посідає чільне місце серед усіх балачок. Тато, який раніше був завзятим книгоїдом, нині зрідка бере до рук книжки. Він скаржиться, що долоні тремтять, та й сконцентруватися частенько важко. Йому вже добре за вісімдесят. Немає нічого вічного.
У Манкейто ми повертаємо на захід і їдемо вздовж широкої долини річки Міннесота. Весна видалася хорошою: рясні дощі, всі поля засіяні, все довкола зеленіє. Тато схвально це коментує, ніби він і сам збирає врожай. Та я знаю: то не просто розмова. Він бажає вдалої погоди та щедрого врожаю селянам, адже їхнє життя цілковито залежить від примх природи. Занадто багато дощу, занадто мало дощу, руйнівний град, навала сарани, що мчить полями, наче вершники апокаліпсису. І єдиним вироком для них стає молитва чи прокляття.
За кільки кілометрів до Нью-Бремена ми сповільнюємося. Так робимо завжди: думки поринають у минуле.
Мені здається, коли дивишся назад на життя — своє чи когось іншого, — то бачиш доріжку, що звивається серед глибокої тіні. Багато чого не видно. Ми відбудовуємо минуле з того, що можна побачити, тобто мішанини швидких спалахів. Наші історії — це тіло мого батька, каркас із сірників. Мої спогади про те літо в Нью-Бремені — це поєднання видимого на світлі й того, що намагаюся побачити серед тіней.
На в’їзді в містечко ми викочуємося на нову дорогу по щойно збудованому мосту через річку. За сотню метрів стоїть естакада — міцна споруда з минулого і сучасності. Елеватори навколо колій знесли, але вулиця Тайлер і досі тягнеться вздовж нашого кварталу. Протягом цього часу церкву відреставрували і дещо добудували. Цікаво, чи й досі пізнього вечора падає тінь від дзвіниці з хрестом на будинок, де колись жили Драми.
Крамничка Голдерсона перетворилася на салон відеоігор і солярій. Перукарня містера Бейка тепер називається «Казкові ножиці» й обслуговує здебільшого жінок. Поліцейській відділок і його старі кам’яні стіни і досі височать поряд з міською площею, як і в перші роки заснування містечка. Подейкували, що інтер’єр там дещо оновили, однак перевіряти це я бажання не мав. У моїй пам’яті він залишився таким, як тієї ночі, коли разом із татом та Джейком ми поїхали забирати Гаса додому.
Дід та Ліз відійшли на той світ близько двадцяти років тому. Сім’я, яка купила їхній будинок, ніколи не дбала про оселю, де мешкала. Якби дід те побачив, можу лише уявити, які міцні слівця злетіли б з його вуст.
Маєток Брендтів і досі належить людині з прізвищем Брендт. Аксель та Джулія всиновили дитину — маленького хлопчика з Кореї. Вони разом його виховали і викохали, залишивши у спадок броварню. Його звали Сем, я навіть кілька разів із ним зустрічався, вважав його приємним, проте дещо гордовитим — риса, притаманна багатіям.
Коли прибули на цвинтар, Джейк уже чекав на нас. Він приїздив з міста Вінона, де був пастором методистської церкви. Джейк перетворився на високого красеня, який щойно почав лисіти. Ми міцно обіймаємося.
— Я купив квіти, — брат кивнув на свій «універсал».
Він їде попереду нас по доріжці серед надмогильних плит, прикрашених квітами і дрібничками, що нагадують чи вшановують тих, хто лежить поруч. Ми щороку приїздимо вшанувати тих, кого з нами немає. Раніше наші сім’ї нас супроводжували, але зараз діти виросли, а дружини вже стільки разів тут були, що сьогодні вирішили змінити плани. Тому зараз ми тут утрьох, після цвинтаря заїдемо ще до німецького ресторанчика в містечку, аби випити пива «Брендт» і поласувати смачним обідом.