Чарівні створіння

Раптом я не повірив своїм вухам — знайомий голос!

— Ану всі танцювати!

«Ітане, поглянь…»

Я обернувся — і мало не вдавився пуншем. У блискучому сріблястому й ідеально гладенькому смокінгу мені посміхався Лінк. Під смокінг він одягнув чорну футболку, яка спереду імітувала урочисту білу сорочку, а на ногах чорніли високі черевики. Він був схожий на чарльстонського вуличного артиста.

— Агов, Сірничку, агов, сестричко! — почулося раптом. Цей голос я не міг не впізнати навіть серед галасу юрби, танцюючих пар, ритмів діджея і гупання басів. Мені знов запахло медом, цукром, солодкою патокою і вишневою карамеллю. Уперше в житті я зрозумів, що означає вираз «солодка до нудоти».

Ліна ще міцніше стисла мою долоню. Разом з Лінком ішла Ридлі у чи не найвідвертішому за всю історію школи сріблястому вбранні. Ми не вірили своїм очам, і, чесно кажучи, я не знав, куди й подіти очі — переді мною постійно виблискували ноги Ридлі, вигини її тіла і біляве волосся. Я відчував, що у спортзалі стає гаряче від самих лише поглядів. Зважаючи на те, скільки хлопців перестали танцювати зі своїми вичепуреними Барбі, я розумів, що «киплю» не один. У світі, де усі бальні сукні купуються лише в двох крамницях, Ридлі перевершила всіх «маленьких міс» разом узятих. На її тлі тренерка Крос була схожа на черницю. Іншими словами, Лінк вляпався — далі нема куди.

Ліна перевела засмучений погляд з мене на сестру:

— Ридлі, навіщо ти прийшла?

— Сестричко, ну нарешті ж потанцюємо? Хіба ти не шаленієш? Хіба не фанатієш?

Я помітив, як у Ліни під впливом неіснуючого вітру почало скручуватися волосся. Вона змигнула — і половина гірлянд із білими вогниками погасла. Я мав швидко діяти, тож ухопив Лінка за руку й потягнув його до столика з пуншем.

— Навіщо вона тобі здалася?

— Чувак, ти теж у шоці? Та вона ж найкрутіша чикса на весь Гатлін! Без образ, але ж однозначно — топ-чикса за будь-якою шкалою. Я саме зайшов до краднички купити цукерок, а тут вона. І вже навіть у сукні!

— А ти не думаєш, що це… дивно?

— А чи мені не байдуже!

— А що як вона психічка?

— A-а, боїшся, що вона надумає мене прив’язати чи… — Лінк самовдоволено посміхнувся, уявляючи цю картину.

— Я не жартую.

— Ти завжди жартуєш. Та в чому річ? Ти часом не заздриш? Ну звісно, ти ж якось сам хутко скочив до неї в авто! Тільки не кажи, що ти думав з нею замутити чи…

— Певна річ, ні. Вона — Лінина двоюрідна сестра.

— Та хай би хто, я просто знаю, що сьогодні зависаю на балу з найгарячішою штучкою на всі три райони. Ну от скажи, яка вірогідність, що на наше місто впаде метеорит? А жодної. Так і вона — або сьогодні, або ніколи. І трохи охолонь, гаразд? Не надумай усе мені зіпсувати.

Я зрозумів, що на нього вже подіяли чари, а знаючи Лінка, не сумнівався, що отрути знадобилось мінімум. Він зовсім не чув моїх слів. І все ж він був моїм другом: