Чарівні створіння
- Автор: Гарсия Ками, Штоль Маргарет
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: КМ Publishing
- ISBN: 978-617-538-173-1
- Переводчик: Вікторія Калина
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чарівні створіння». Краткое содержание книги:
— Вибач, на фотосесію немає часу. Я заїду по неї додому. Адже ти пам’ятаєш — хлопець має заїхати по дівчину.
Враховуючи те, що я їхав по Ліну на тарабайці, урочистість моменту дещо псувалася. Лінка мав підкинути Шон: хлопці з команди й досі тримали для Лінка місце за їхнім новим столиком у їдальні — навіть попри те, що він переважну більшість часу проводив з нами.
Амма осмикнула на мені метелика і приснула зі сміху. Не знаю, що її розсмішило, але я, навпаки, роздратувався.
— Дуже туго. Він мене зараз задушить, — сердився я, марно намагаючись запхати палець між шиєю і коміром узятого напрокат смокінга.
— Справа не в краватці, а у твоїх нервах. Усе буде гаразд, — Амма окинула мене схвальним поглядом, нагадавши мені маму. Якби мама була тут, то подивилася б так само. — Так, а які в тебе квіти?
Я обернувся до маленької коробки з «Райських садів»: одна червона троянда і заячий холодок. Як на мене — повний жах, але кращого у єдиній на все місто квітярні було не дістати.
— Гм, жалюгідненько, — зауважила Амма, і не встигнув я оком змигнути, як квіти полетіли у кошик до сміття біля сходів. Амма ж розвернулася на сто вісімдесят градусів і зникла на кухні.
— Навіщо ти це зробила?
Вона відчинила холодильник і дістала з нього маленьку бутоньєрку з південного жасмину й дикого розмарину, перев’язану світлою сріблястою стрічкою. Білий і сріблястий — це ж кольори зимового балу! Неймовірно…
Хоча Амма була не в захваті від наших з Ліною стосунків, вона все одно доклала зусиль. Для мене. Мама зробила б так само, і сьогодні, вперше з дня її смерті, я зрозумів, як сильно покладався на Амму, як довіряв їй завжди. Вона єдина, хто тримав мене на плаву. Якби не Амма, я б уже давно міг піти на те саме дно, що й батько.
— Все має значення. Дикому — дике, а свійському — свійське.
Я підніс бутоньєрку до світла кухонної лампи, акуратно перебрав пальцями довгу стрічку і раптом… намацав під нею маленьку кісточку.
— Аммо!
— А що, — знизала вона плечима, — така крихітна кісточка з кладовища тобі заважатиме? Та ще й після того, як ти виріс у цьому будинку і бачив усе, що траплялося останнім часом! Де твій здоровий глузд? Невеличкий захист іще нікому не ставав на заваді, навіть тобі, Ітане Вейт.
Я зітхнув і повернув бутоньєрку до коробки:
— Так, Аммо, я теж тебе люблю.
Вона щосили стисла мене в обіймах, і я вибіг надвір. Уже стемніло.
— Дивись там, обережно, чув? Щоб усього було в міру.
Я усміхнувся їй, не зовсім розуміючи, що вона мала на увазі:
— Слухаюсь, мем.
Коли я від’їздив, у батьковому кабінеті горіло світло. Цікаво, а батько взагалі пам’ятає, що сьогодні бал?
Ліна відчинила двері — і я завмер на місці, навіть не торкнувшись її руки. А погодьтеся, це таки про щось говорило. Я знав, що вона відрізнятиметься від решти дівчат, адже усі вони скуповували сукні лише в двох найближчих крамницях — місцевій «Маленькій міс» і в «Південній красуні» за два міста звідси.
«Маленька міс» була осередком гламуру. Дівчата виходили з неї у блискучих русалчиних декольте, вузеньких спідницях, обсипані пастками і стеклярусом — словом, в усьому, що Амма не воліла бачити на моїй дівчині. Вона б мене й на недільний пікнік з такою не пустила, не те що на зимовий бал. У «Маленькій міс» зазвичай скуповувалися місцеві модниці чи їхні дочки, як-от Ідей, чия мама була першою «Міс Південна Кароліна», а ще частіше ті, чиї мами хотіли, щоб їхні доньки теж стали «Міс штату». За кілька років цих «модниць» нерідко можна було побачити на шкільному випускному вже з власними дітьми.
У весільному бутику «Південна красуня» продавалися сукні у стилі Скарлет О'Гари — пишні й розлогі, як дзвоники на коров’ячий шиї. До цієї крамниці ходили дочки членів ДАР і Клубу жіночої допомоги, усілякі там Емілі Ашер і Саванни Сноу. Їх можна було запрошувати куди завгодно, якщо, звісно, під силу було стерпіти їх самих, їхнє вбрання і те відчуття, що танцюєш із нареченою на її ж весіллі.
В будь-якому разі, все обов’язково мало сяяти, мерехтіти різнобарв’ям і металевими блискітками, а ще — мати певний відтінок оранжевого, який тут називали «гатлінівський персиковий». Напевне, деінде його тримали б хіба що як запасний варіант для суконь весільних дружок, проте у нас він перетворився на справжній символ міста.
До хлопців висували менш суворі вимоги, але від того не меншало проблем. Наше вбрання повинно було за кольором пасувати до одягу супутниці, а це означало, що нам теж інколи доводилося терпіти огидний «персиковий». Цього року всі хлопці з команди вирішили одягнути сріблясті метелики і паски, що позбавило їх необхідності принижуватись у рожевих, фіолетових чи персикових краватках.