Чарівні створіння
- Автор: Гарсия Ками, Штоль Маргарет
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: КМ Publishing
- ISBN: 978-617-538-173-1
- Переводчик: Вікторія Калина
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чарівні створіння». Краткое содержание книги:
Ридлі потягнула Лінка танцювати; він крутив її навколо себе, в той час як решта школи Джексона з вереском вибігала геть. Я був певен, що вони сприйняли вибухи ламп за якийсь страшний недогляд єдиного в Гатліні електрика Реда Світа, якого завтра ж і звинуватять у цьому збої. Ридлі корчилася від сміху, закидаючи голову і звиваючись навколо Лінка у подобі срібної сукні.
«Ітане, ми маємо щось зробити!»
«Що?»
Було запізно. Ліна вибігла геть, а я — за нею. Не встигли ми дістатися дверей, як по всій стелі увімкнулися розбризкувані, й у спортзал полилася вода. Звукове обладнання почало коротити і диміти, як електричні стільці, що дочекалися страти. На підлогу білими плескачами падали сніжинки, а мильні клапті снігу збивались у піну. Спортзал охопив хаос.
Усі верещали, дівчата купчилися біля виходу в промоклих тафтових платтях, умиваючись патьоками туші й засобів для волосся. У цьому безладі і «маленька міс», і «південна красуня» мали одне обличчя — усі вони скидалися на мокрих щурів тілесного кольору.
Діставшись дверей, я почув страшенний гуркіт, а коли обернувся, то побачив, як на сцену обвалилася декорація — величезна мерехтлива сніжинка. Емілі тікала зі свого трону слизькими сходами і махала решті, намагаючись утримати рівновагу. Однак її ноги роз’їхались, і вона гепнулася на купу сріблясто-персикової тафти. Повз неї пробігла тренерка Крос.
Мені не шкода було Емілі — натомість я співчував людям, яких звинуватять у всьому цьому балагані: учнівську раду — за ненадійно встановлену декорацію, Дикі Вікса — за те, що підкреслив конфуз товстенької Шарлотти, а Реда Світа — за його непрофесійну й потенційно небезпечну систему живлення у шкільному спортзалі.
«До зустрічі, сестричко. Сьогодні було ще крутіше, ніж на балу».
Я підштовхнув Ліну до виходу:
— Нумо, вперед!
Вона була настільки холодною, що я ледь міг її торкнутись. Коли ми добігли до машини, Мовчун Редлі вже мчав за нами слідом.
Мейкону не варто було хвилюватися через комендантську годину.
Ми вирушали додому о пів на десяту.
Мейкон чи то гнівався, чи то просто хвилювався. Я не міг сказати напевне, бо щоразу, як він дивився на мене, я відводив очі. Навіть Мовчун не підводив погляду, лежачи біля Ліниних ніг і шорхаючи хвостом об підлогу.
Будинок Рейвенвуда вже зовсім не запрошував до танцю — після цих подій Мейкон навряд чи пустив би в свою оселю бодай одну срібну сніжинку. Тепер усе було чорним. Абсолютно все: підлога, меблі, фіранки, стеля. Лише вогонь у коминку блимав розміреним вогником, освітлюючи кабінет навколо. Можливо, будинок міг віддзеркалювати настрій — у такому разі, Мейкону було не до жартів.
— Кухня! — і в його руках опинилася чорна чашка какао. Він передав її Ліні, яка сиділа навпроти вогнища, закутавшись у цупкий вовняний плед. Вона охопила чашку обома руками, тягнучись до тепла так само, як і її мокре, заправлене за вуха волосся. Мейкон походжав перед нею вперед-назад.
— Ліно, ти мала піти зі школи тієї ж миті, як її побачила.
— Мені саме не було коли — я борсалася у купі мила на очах задоволеної юрби.
— Більше борсатись не доведеться — ти сидітимеш удома аж до свого шістнадцятиліття. Так буде краще.
— Думаю, тут не головне, чи буде так краще для мене, — Ліна й досі трусилася, але навряд чи від холоду.
Тепер Мейкон витріщився на мене. Його очі були темні, холодні та злі, і я зрозумів, що він відчуває насправді.
— Ти мав забрати її звідти.
— Сер, я не знав, що робити. Я й здогадатися не міг, що Ридлі захоче зруйнувати спортзал. А Ліна ще ніколи не ходила на танці.
Вимовлені мною слова прозвучали доволі незграбно.
Мейкон знову зиркнув на мене, бовтаючи у склянці віскі.
— Цікаво, що ти взагалі не станцювала жодного танцю. Жодного!
— Звідки ти це знаєш? — запитала Ліна, відставляючи чашку. Мейкон знову почав ходити кабінетом.
— Неважливо.
— Для мене — важливо.
Він знизав плечима:
— Це все Мовчун. Він, як би це сказати, мої очі.
— Що?
— Він бачить те, що бачу я, я бачу те, що бачить він. Він же чародійський собака, ти знаєш.
— Дядьку Мейконе, ти за мною стежив!
— Ні, не спеціально за тобою. Ну як, ти гадаєш, я можу залишатися в амплуа місцевого відлюдька? Без найкращого друга людини мені б нічого не вдалося. А так — Мовчун усе бачить, і все бачу я.
Я глянув на Мовчуна — у нього й справді були людські очі. І як я раніше не второпав? Його очима на мене дивився сам Рейвенвуд.
А ще він щось жував, перекидаючи у роті незрозумілу грудку. Я нахилився до нього і помітив на його зубах зім’ятий, заслинений полароїдний знімок. Він приніс його за нами зі школи.