Кров і пісок
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Кров і пісок». Краткое содержание книги:
Декотрі з цих хлопців, завжди добре вбрані й чисто поголені, підходили до Гальярдо, коли той прогулювався, і, хизуючись витонченістю своїх манер, ішли за ним назирці, сподіваючись, що він запросить їх обідати.
— Мені живеться непогано, маестро, — казав один такий юний красень. —Виступати доводиться рідко, — часи тепер тяжкі, — але я маю покровителя... маркіза... ви його знаєте.
Гальярдо загадково посміхався, а юнак нишпорив у кишенях.
— Маркіз дуже прихильний до мене... Ось погляньте, який портсигар привіз він мені з Парижа!..
І з гордістю показував металеву цигарницю, на кришці якої виблискували голими тілами емальовані янголята, пурхаючи над ніжними словами дарчого напису.
Ставні молодці із зухвалим поглядом, пишаючись своєю чоловічою снагою, розважали матадора веселими оповідками про свої любовні пригоди.
Кожного погожого ранку вони виходили на полювання, о тій порі, коли гувернантки виводять гуляти дітей з багатих родин на бульвар Кастельяна. Усі ці англійські «міс» та німецькі «фройляйн» прибували до Мадрида, сповнені найфантастичніших уявлень про легендарну Іспанію, і, побачивши чисто поголеного молодця в крислатому капелюсі, не сумнівалися, що це тореро... У неї буде наречений тореро!
— Ці дівчата дурні, як хліб без солі. Цибаті, коси, як мичка, але все, що треба, в пих є, будьте певні, маестро!.. Вони майже не тямлять, що їм говориш, і тільки сміються, витріщають очиська та показують зуби — а зуби в них білі-білі... Хоч вони й не розуміють християнської мови, але кумекають, коли покажеш на кишеню, і якщо ти справжній кабальєро і вони тобою задоволені, то дають на тютюн та дрібні витрати... Отак ми й живемо... У мене їх зараз аж три.
Оповідач пишався своєю вродою та чоловічою снагою, що давали йому змогу запускати руку в гаманці довірливих гувернанток.
Інші хлопці присвячували свій час танцівницям та співачкам із мюзик-холів, що приїздили до Іспанії з інших країн і прагнули якомога скоріше зазнати солодкої втіхи, яку може дати коханець «тогего». То були жваві француженки з кирпатими носиками, пласкогруді і такі тендітні, що, здавалося, під напахченими, шурхітливими і збористими, на капуста, спідницями немає нічого тілесного; пишнотілі німкені — могутні, біляві валькірії; оливково-смугляві італійки з чорними блискучими косами і трагічним поглядом.
Молоді тореро сміялися, спогадуючи, що витворяють ці шанувальниці на першому ж любовному побаченні. Розчарована тим, що легендарний герой — звичайнісінький хлопець, такий самий, як і всі інші, чужоземка недовірливо перепитувала, чи справді він «тогего»?.. Потім намацувала колету й усміхалася, задоволена зі своєї здогадливості — адже цей хвостик на потилиці був для неї все одно, що посвідка про особу.
— Ви собі не уявляєте, маестро, що то за дивачки. Усю ніч обціловує колету, ніби чоловік не має нічого кращого... А примхливі! Щоб догодити такій, доводиться підводитись опівночі з ліжка, ставати посеред кімнати і показувати їй кориду... Перекинеш стільця та й вимахуєш перед ним простирадлом або штрикаєш пальцями, як бандерильями... сміх, та й годі! А потім, — бо ж, тиняючись по світу, ці дівулі звикли оббирати чесних християн, — вона починає канючити своєю тарабарською говіркою, що її сам господь бог не втне: «Любий тогего, ти мені подагуєш гаптований золотом плащ? Я вийду в ньому танцювати». Чи бачили ви, маестро, таких дуреп? Можна подумати, ми купуємо плащі, як газети! Немовби в кожного з нас їх десятки!..
З князівською великодушністю парубійко обіцяє дівчині плащ. Адже всі тореро багаті. Щедра обіцянка зміцнює дружбу, і «наречений» просить у своєї подруги позичку; якщо ж грошей у неї нема, віддає в заставу якусь її коштовність і помалу прибирає до рук усе, що може, а коли дівчина, опам’ятавшись від любовного чаду, протестує проти цього грабунку, славний хлопець на ділі показує, з яким шалом уміє кохати тореро, і повертає собі престиж легендарного героя, давши подрузі добрячої хлости.
Гальярдо радо слухав такі розповіді, а надто тішився, коли доходило до розв’язки.
— Так їй... правильно робиш! — вигукував він з диким торжеством. — Нема чого з ними панькатись! Усі вони однакові. Як поб’єш, то тільки дужче тебе любитимуть. Нема нічого гіршого, як попасти такій жіночці під каблук. Чоловік повинен домогтися, щоб його шанували.
Він щиро захоплювався нахабством цих юнаків, що безсоромно ошукували довірливих чужоземок, і жалів сам себе, згадуючи, як попихала ним одна жінка.