Кров і пісок

Він був першим матадором світу — оле! Так казав повірений, так вважали всі його друзі, і це була правда. Він ще покаже ворогам, на що здатен, коли знову вийде на арену. А недавній провал був чистою випадковістю; примхлива доля захотіла зіграти з ним лихий жарт.

У п’яному чаду він бачив себе могутнім і непереможним, а всі андалузькі й кастільські бики здавались йому слабкими козами, яких нічого не варто повалити ударом кулака.

Те, що сталося, —то пусте. «Химера!» — як каже Насйональ. Навіть найкращому співцеві трапляється пускати півня.

Згадавши це прислів’я, яким утішалися після невдалих корид найшанованіші патріархи тавромахії, Хуан раптом відчув невтримне бажання заспівати, розбудити своїм голосом притихлу безлюдну вулицю.

Усе ще спираючись головою на руки, він затягнув пісню власного витвору, що не дуже складно прославляла його високі прикмети. «Ось я Хуанільйо Гальярдо... хоробріший, ніж сам господь бог». А що більше нічого на свою честь придумати він не міг, то повторював і повторював ті самі слова хрипким і монотонним голосом, аж поки на другому кінці вулиці прокинувся якийсь пес і загавкав йому у відповідь.

Мабуть, у Хуанові пробудився спадковий потяг до співу, який охоплював його батька-шевця щотижня, коли той повертався п’яний додому.

Двері розчинились, і ще напівсонний Гарабато вистромив надвір голову. Він вирішив поглянути, що то за п’яний горлає таким знайомим голосом.

— А! Це ти? — озвався матадор. — Почекай-но, я доспіваю.

І ще довго виводив незакінчену оду на честь своєї хоробрості, поки нарешті вирішив зайти в дім.

Лягати йому не хотілося. Здогадуючись, у якому він стані, Хуан не квапився іти нагору до спальні, де Кармен, мабуть, не спить, чекаючи на нього.

— Іди лягай, Гарабато. У мене ще багато справ.

Він сам не знав, які в нього можуть бути справи, але йому раптом закортіло посидіти в своєму кабінеті, обвішаному його портретами, стрічками, зірваними з биків, та афішами, що кричали про його подвиги.

Коли слуга пішов, Гадьярдо увімкнув світло, став, похитуючись, посеред кабінету і захопленим поглядом обвів стіни, ніби вперше бачив цей музей слави.

— Чудово. Ох і чудово! — мурмотів він. — Оцей славний хлоп’яга — я. І отой — також я. І всі вони — я!.. А ще знаходяться такі, що погано говорять про мене!.. Прокляття! Я перший матадор світу. Так каже дон Хосе, і це правда.

Він зірвав з голови капелюх, ніби корону слави, що гнітила йому чоло, і пожбурив його на диван. Заточуючись, сперся руками на письмовий стіл і втупив погляд у величезну бичачу голову, що прикрашала стіну навпроти дверей кабінету.

— Оле! Добривечір, красеню!.. Чого тобі тут треба?.. Му-у! Му-у!

Гальярдо привітав опудало, по-дитячому передражнивши рев бика на пасовиську чи арені. Спершу він ніяк не міг пригадати, чого це раптом опинилася тут оця кошлата голова з грізними рогами. Та помалу пам’ять його прояснювалась.