Кров і пісок

На кількох провінційних аренах Гальярдо вже освистали. Щоразу, як йому не щастило вгородити шпагу по саме руків’я і бик не падав після першого ж удару, глядачі на сонячному боці здіймали страшенний галас, сурмили в ріжки та дзеленькали бубонцями.

У Мадриді публіка, за висловом Гальярдо, «зустріла його в багнети» на першій же кориді. Щойно він підступив до бика зі шпагою та мулетою, як вибухнув справжній скандал. Хлопця із Севільї немов підмінили! Хіба це Гальярдо? ГІогляньте-но, як відсмикує руку, як відвертає обличчя! То відстрибне, мов ляклива білка, а то й кинеться навтіки, забувши, що бика треба чекати, твердо стоячи на місці. Де ж його колишня сила, де хоробрість?

Корида закінчилась для Гальярдо нечуваним провалом, і про цю подію говорено всюди, де збиралося докупи хоч кілька любителів. Старі, що звикли лаяти все сучасне, ганили нинішніх тореро. Мовляв, спершу вони аж надто хоробрі; але тільки-но дряпне якого рогом... де й відвага поділася!

Змушений через негоду сидіти без діла, Гальярдо нетерпляче очікував другої кориди, готуючись приголомшити публіку небаченими подвигами. Його самолюбство жорстоко страждало від глузувань ворогів. Якщо йому судилося остаточно зганьбити себе в Мадриді, він повернеться р провінцію пропащою людиною. Гальярдо давав собі слово, що подолає свою нервозність, заглушить тривогу, яка змушує його втікати від биків, бо віднедавна вони стали здаватися йому набагато більшими й страшнішими, ніж раніше. Невже в нього не стане сили й мужності, щоб виступити на арені з колишнім блиском? Щоправда, слабість у руці й нозі ще відчувається, але це мине.

Повірений запропонував йому укласти дуже вигідний контракт на виступи в Америці. Ні, зараз не час вирушати за океан. Він повинен довести тут, в Іспанії, що він той самий матадор, яким був завжди. А вже тоді можна подумати й про подорож до Америки.

Охоплений тривогою, відчуваючи, як іде на спад його слава, Гальярдо з’являвся майже в усіх місцях, де збиралися любителі кориди. Заходячи в кафе «Англійське», куди сходилися шанувальники андалузьких тореро, він своєю присутністю уривав балачки та пересуди, що незмінно точилися навколо його імені. Скромно всміхаючись, він сам починав розмову про свою невдачу і говорив із таким смиренням, що обеззброював навіть найворожіше настроєних ганьбителів.

— Звісно, виступив я поганенько, сам знаю... Але на другій кориді побачите — хай-но лиш випогодиться... Зроблю усе, що в спромозі людини.

Проте він ніколи не зважувався заходити до кав’ярень на Пуерта дель Соль, де збиралися любителі з простолюду. То були закляті вороги андалузьких тореро, чистокровні мадридці, що обурювалися несправедливістю долі: чомусь усі матадори родом або з Кордови, або з Севільї, а столиця вже давно не давала жодної знаменитості. Ці люди свято берегли спогад про Фраскуело, якого вважали сином Мадрида. Його шанували, мов чудотворця. Були серед цих мадридських любителів і такі, що вже багато років не ходили на кориду. Який сенс дивитись на бій биків, коли Чорний перестав виступати? І вони вдовольнилися газетними звітами, переконані, що по смерті Фраскуело путящої кориди просто бути не може. Адже справжніх тореро немає, залишилися самі андалузькі шмаркачі —блазні, що вистрибують із плащами та кривляються, не розуміючи, як треба «зустрічати» бика.