Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Першого жовтня 1653 року цар Олексій Михайлович скликає в Грановитой палаті «Земский собор всех чинов». Учасники собору повинні були дати відповідь на питання: чи приймати гетьмана Хмельницького з усім військом козацьким під царську руку? Висловлювалися по куріях: «Освященный собор» (патріарх і духівництво) дав благословення, Боярська дума з думними боярами і думними дяками відповіла позитивно, служиві люди обіцяли битися, не жаліючи голови, гості (купці) і торгові люди обіцяли жертвувати гроші на майбутню війну. Справа була вирішена. Олексій Михайлович не приховував радості. Він вважав, що це — початок довгоочікуваного торжества православ’я і православного царства.[46]
Восьмого січня 1654 року у Переяславі зібралася козацька рада і Хмельницький у присутності московських послів виголосив перед нею промову: «Нам не варто більше жити без державця. Ми зібрали нині явну всьому народу раду, щоб ви вибрали із чотирьох державців собі державця. Перший — цар турецький, котрий багато разів кликав нас під свою владу; другий — хан кримський; третій — король польський; четвертий — православний Великої Руси цар східний. Турецький хан — бусурман, і самі знаєте, яке пригнічення терплять братія наші християни від невірних. Кримський хан також бусурман. Ми зі скрути було з ним подружилися, й через те мали нестерпні біди, полонення та нещадне пролиття християнської крові. Про пригнічення від польських панів і згадувати не потрібно. А православний християнський цар східний одного з нами грецького благочестя. Ми з православ’ям Великої Русі єдине тіло церкви, що має за главу Ісуса Христа. Цей великий цар християнський, що зжалівся над нестерпним озлобленням православної церкви в Малій Русі, не відкинув наших шестирічних молінь, прихилив до нас своє милостиве царське серце й прислав до нас ближніх людей із царською милістю. Возлюбимо його зі заповзяттям. Опріч царської високої руки, ми не знайдемо благочиннішого прихистку; а буде хто з нами не в раді, той куди хоче: вільна дорога».
Рада закричала: «Волимо під царя московського!»
Чи правильним був вибір Богдана Хмельницького?
Ми ніколи не довідаємось, скільки болісних роздумів і сумнівів пережив Богдан за три місяці між звісткою про рішення Земського собору і скликанням ради в Переяславі. Нам уже ніколи не стануть відомі всі його мотиви, тільки частина їх. Про що ми можемо здогадуватися, так це про те, якою була головна мета Хмельницького, його мрія-максимум. Освічені сучасники Богдана говорили, що він хоче відродити «давньоруське князівство». Полякам, які намагалися пізніше почати нові переговори з ним, він говорив про своє бажання бачити вільними всі давньоруські землі. Усі — не більше, не менше. «Нехай Королівство Польське відмовиться від усього, що належало князівствам землі Руської... Нехай поляки формально оголосять руських [сьогодні ми б сказали: українців і білорусів] вільними, на зразок того, як іспанський король визнав вільними голландців».[47]
Але чи наближав Хмельницький свою велику мету, з’єднуючи Україну з Росією? Відповіді на це питання нема, тому що його мета до кінця не розгадана. Богдан залишив нам таємницю.
Ще за 175 років до нього великий князь московський Іван III, одружившись на племінниці останнього візантійського імператора і приєднавши Новгород, оголосив себе «государем усея Русі». Чи був у Богдана конкурентний проект? Чи хотів він «зібрати Русь» — ті її частини, що не встигла зібрати Москва? Тим же самим кілька століть підряд займалися великі князі литовські, але починаючи з кінця XV століття зібране ними стало поступово переходити до Москви. Серед того старі чернігівські і новгород-сіверські міста та удільні князівства — Путивль, Рильськ, Трубчевськ.
Проекти відродження Київської Русі і її переходу «під Москву» виникали і раніше.[48] Природно, все це було добре відомо Хмельницькому. Не міг він недооцінювати і масового настрою. За Москву «голосували ногами» переселенці на Слобожанщину.
Для козацької старшини, яка так довго і без успіху мріяла про шляхетство в Речі Посполитій, головна вигода від з’єднання з Росією полягала у вирівнюванні з російським дворянством.
46
У Москві були і супротивники такого рішення. Західник і прихильник союзу з Польщею боярин Афанасій Ордин-Нащокін відмовляв царя аж до самого Собору Проти з’єднання з Україною були всі Милославські, родичі дружини царя. Але ніхто не зумів послабити його рішучість і благочестиву завзятість.
47
Таку мету могла мати тільки людина, що знає історію — а Хмельницький, як ми пам’ятаємо, був її знавцем і любителем, йому були відомі подробиці падіння Рима, він мав свою точку зору на ругів-русів, і вже точно знав історію князівської Русі не тільки за польськими книгами Бєльського і Стрийковського. Людині, позбавленій історичних уявлень або байдужій до історії, така мета навряд чи спала б на думку. Хмельницький випередив свій час — це у XIX столітті саме історики розбудили багато «молодих» народів Центральної, Східної і Південної Європи, ставши батьками національного відродження. У цьому парадоксальна, як може здатися, спорідненість Хмельницького з першим керівником України і її великим істориком Михайлом Сергійовичем Грушевським.
48
Робилися і спроби їхнього здійснення — князем Федором Бєльським у 1481 році, князем Михайлом Глинським у 1508 році.
У 1558 році запорізький гетьман Дмитро Вишневецький (Байда) спеціально пішов на службу до Івана Грозного в надії схилити царя до походу на Причорномор’я. План Байди — знищення кримської орди і вихід Московської держави на береги Чорного моря — розбився об короткозору упертість царя.
У 1593 році інший запорізький гетьман, Криштоф Косинський, керівник могутнього козацького повстання проти Речі Посполитої, оголосив себе підданим царя Федора Іоановича.
У 1620 році відправляв до Москви отамана Петра Одинця з посольством, клопочучи про прийняття українського козацтва до російського підданства, не хто інший як гетьман Петро Сагайдачний, який двома роками раніше разом з польським королевичем Владиславом штурмував Москву.
У 1624 році митрополит київський Іов Борецький посилав до Москви свого представника, луцького епіскопа Ісаакія Борисковича з проханням до царя про прийняття України під його високу руку. Чутки про це викликали тоді хвилювання уніатів, які не хотіли «під Москву».
У 1625 році просив Москву взяти козаків під своє заступництво запорізький гетьман Марко Жмайло.
Усі ці прохання і проекти народжувалися, природно, не від гарного життя в Речі Посполитій.
До Росії йшли і після поразки повстанці проти польського панування.