Україна — не Росія

Селянська війна за землю і волю йшла вже майже чотири роки. Селянських воєн в історії Європи було чимало, українська була незвичайна тим, що повстанці значною мірою домоглися свого. А саме: у масовому порядку «покозачились» і вигнали більшість польських панів зі своїх маєтків. Але пани не хотіли здаватися. У 1652 році війна набула спорадичного, але від того не менш лютого характеру. Найбільш сильні і багаті магнати приводили до своїх повітів власні приватні армії і зганяли злість на хлопах. Селяни і козаки полювали на панів і їхніх найманих жовнірів. Горіли маєтки, горіли села і містечка, Волинь і Поділля порожніли. Ні про яке примирення мови вже бути не могло.

Тимофій Хмельницький (син гетьмана) на шляху до Молдавії 22 травня був втягнутий у непередбачений бій з поляками біля Батога (на Винничині), у якому останні потерпіли одну із своїх найбільших і принизливих поразок за увесь час Визвольної війни. Через легкодумство польського гетьмана Калиновського Польща знову залишилася практично без війська. Богдан послав королю лист із такими вибаченнями за своїх козаків: «Пробачте їх, ваша величність, якщо вони, як люди веселі, надто далеко простягай свою зухвалість». Козаки тим часом знову зайняли всю територію, що їм належала до Білоцерківського миру.

Здавалося б, знову перемога? Але Україна повністю знекровлена, а ображені поляки збирають нову армію. І Хмельницький ще раз звертається до московського царя: «Якщо, ваша царська величність, не зглянешся над православними християнами и не приймеш нас під свою високу руку, то іновірці [тобто турецький султан і кримський хан] подобьют нас и мы будем чинить их волю. А с польским королем у нас не будет мира ни за что». У Москві зрозуміли приховану погрозу і вирішили, що настав час діяти.

За дорученням царя російський посол у Польщі князь Борис Репнін-Оболенський пообіцяв полякам забути всі московські претензії до Варшави, якщо вона помириться з Хмельницьким на основі Зборовського договору. Поляки гордо відповіли, що не стануть з ним миритися ні за Зборовським, ні навіть за Білоцерківським договором, а приведуть козаків до того становища, у якому вони перебували до початку міжусобиці. На це Репнін-Оболенський сказав, що в такому випадку цар не буде більше посилати до Польщі послів, а велить написати про неправди польські в усі навколишні держави і буде стояти за православну віру і за свою честь, як Бог допоможе. Це було попередження про війну.

Коли восени 1653 року поляки, козаки і кримці зійшлися в черговий раз — тепер на березі Дністра, біля містечка Жванець, кримський хан, вірний своїй звичці, знову зрадив Хмельницького. Поляки, не сподіваючись на перемогу, зуміли схилити хана до сепаратного миру на гранично принизливих для польської сторони умовах: хан пориває з Хмельницьким — і в нагороду може на зворотньому шляху грабувати усе, що йому заманеться і вести із собою скільки завгодно бранців. У землях гордої польської корони! Поверх того, хан отримував одноразово сто тисяч червонних і дев’яносто тисяч щорічно. До кінця року татари вільно грабували шляхетські доми («до самого Любліна») і повели в полон безліч шляхти обох статей — це було їм набагато вигідніше, ніж грабувати бідних українських хлопів.[45]