Вибрані твори в двох томах. Том II

Вечір розпочнеться виступом хору. Хористи метушаться, нервують. Решта учасників художньої самодіяльності поки що вільна. Хто переодягається, хто налагоджує свій інструмент, а хто і взагалі сидить, чекає на свою чергу.

Федя кидається з кімнати в кімнату, шукає Маринку… Ага, ось і вона, в дверях зіткнувся з нею. Вона в темно-синій спідничці, у білій сорочці з широкими гаптованими рукавами, на грудях намисто, на голові вінок, плечі в барвистих стрічках. Як пишна квітка. Такою ще ні разу її не бачив… І інші дівчата так само одягнуті, але Федя бачить тільки свою Маринку, свою любу дівчину.

— Маринко, чому тебе вчора не було? Я так злякався за тебе.

Вони зустрічаються поглядами. В його очах невимовна радість, вони сонячно сяють, голублять її. Вона дивиться йому в обличчя так, ніби вивчає його уважно, і губи її дивно здригаються, немов хоче щось сказати і не може.

— Що з тобою, Маринко? — В голосі Феді стільки тривоги й турботи, що всю її проймає несподіваний дрож.

Вона коротко кидає:

— Ніколи зараз. Потім все розкажу, — і зливається з гуртом дівчат-співачок. Керівник квапить їх на сцену.

Виступи йдуть один за одним. Співи, танці, музика, декламація… Зала раз у раз гримить оплесками. Але Федя все сприймає лише якимсь куточком свідомості. В голові, ніби: цвях, засіли слова: «Потім розкажу…» Що вона розкаже потім?.. І чому так дивно затремтіли її губи?… Раптом він чує:

— Карпенко, твій вихід. Швидше!

Федя виходить на сцену. Море людей в напівзатемненій залі. Їх так багато, що кожного окремо навіть побачити неможливо. Але потроху очі звикають. Він уже помічає своїх з корабля. Командир залишив тільки змінну вахту, а решту відпустив на концерт. Он він і сам сидить серед матросів… А он і боцман Волощук, посміхається до Феді, киває йому головою, підбадьорює.

Федя бере перший акорд, і зала затихає, завмирає в напруженому чеканні. Тільки цікаві очі світяться йому з притемненої глибини. Озвалось піаніно… І полилася пісня… Федя співає про героя-моряка, який не пошкодував свого життя за велике народне щастя. Пісня лине у величезній залі вільно й широко. Звуки гітари то невидимими дзвіночками перекликаються між собою тихо й печально, то рокочуть, здіймаючи справжню бурю. Федя навіть сам не розуміє, що з ним коїться. Чи та коротка розмова з Маринкою так загострила в ньому всі почуття, напружила кожен нерв у тілі, чи оця маса людей розбудила в ньому незнані досі творчі сили… Федя співає ще й ще — про славну чорноморську столицю Севастополь, про молодого моряка, який у далекому плаванні сумує за рідною землею, про незрадливу матроську дружбу.

І поки в залі від ряду до ряду хвилями перекочуються оплески та лунають вигуки, Федя ніяково посміхається, кланяючись ще невміло, незграбно і викликаючи цим ще більшу симпатію у глядачів. Нові думки і нова радість оволодівають ним. Даремно він колись соромився самого себе, не потрібні були думки про самотність. Ось він з людьми, серед людей, які раді бачити його, слухати його й вітати.