Вибрані твори в двох томах. Том II

Федю так і пориває ще раз глянути в Борисове обличчя. І він таки повертає голову. Але Усика вже немає біля нього, побіг одержувати записку про звільнення.

До камбуза долітає хриплуватий боцманів бас. Боцман Волощук причіпливий. Одному він вичитує за погано почищену мідну бляху на широкому флотському поясі. Іншого виводить з шеренги за те, що не поголився як слід… Потім чути, як він командує: «Ррівняйсь!.. Стррунко!.. На берег, крроком рруш!..» — і кілька пар ніг дружно та весело б'ють каблуками ©б залізну палубу. Біля трапа ритмічний звук кроків розсипається. На кораблі залягає тиша.

Федя закінчує роботу на камбузі і, поволі переставляючи ноги, йде вздовж борту по палубі. Кілька хвилин він стоїть біля рульової рубки, задумано дивиться на берег. Там снують люди. Приглушені відстанню, долітають сплески сміху, жваві голоси.

Федя зітхає на повні груди, спускається в кубрик і за хвилину з'являється на протилежному борті з гітарою в руках. Тут він сідає на скручений у бухту товстий канат. Тепер перед його очима тільки синювато-сизе море, відділене від такого самого синювато-сизого неба блакитною стрічечкою горизонту.

Тиха печаль відбивається в очах юнака. Пальці торкаються струн. Мрійний акорд тремтить у насиченому запахом моря повітрі. Розбуджена цим звуком, прокидається хвилька, тонко сплескує в борт і розсипається в дрібному стаккато. Федя схиляє голову, дослухається, ніби хоче запам'ятати цей звук. По його обличчю пробігає якийсь живий струмок світла. Але слідом за цим його знову огортає хмаринка тихої печалі.

Знову — думки. Ті ж самі. Останнім часом вони просто переслідують його. Ось всі розійшлися, а він, Федя, сидить сам, наче нікому й не потрібний. Оця самотність!. Здається, все життя почував її в грудях. Батьківської ласки не зазнав — ще коли 1 був маленьким хлопчиком, батьків назавжди забрала війна, В дитячому будинку, де ріс, з нього завжди сміялися хлопці за те, що у нього рудий, аж червоний, чуб. А коли підріс, то зрозумів, що він не тільки рудий, але ще й дуже некрасивий з своїми смішними настовбурченими вухами. Це завжди гнітило його, потроху робило мовчазним і несміливим. Там, де інший заперечував би, Федя був покірний і податливий. Навіть коком вік став саме завдяки такій властивості своєї вдачі.

Якось, ще на початку його служби у флоті, захворів корабельний кок. Боцман наказав Феді Карпенку, щоб обід готував: він.

— Я ж не вмію, — спробував було несміливо відмовитись Федя.

— Тому й вари, що не вмієш, — суворо промовив боцман. — Матрос повинен все вміти.

І Федя надів ковпак та білий фартух. Так-сяк зварив він перловий суп та гречану кашу. Але забув посолити. Команда лаялась, викидаючи їжу за борт. А Федя вирішив, що після цього його знову повернуть у боцманську команду і він в'язатиме мати, розмішуватиме фарбу для бортів та стоятиме палубну вахту. Але боцман був невблаганний.

— Працюватимеш на камбузі, аж поки не навчишся добре?варити їжу, — сказав він.

Тоді Федя вирішив докласти всіх сил, щоб приготувати хорошу страву. Але той самий перловий суп і та сама гречана каша виявились надміру пересолені. Це розлютувало не тільки команду, а й самого Федю. «Та невже я такий уже нездара!» — сказав він сам собі і, придбавши кухарську книгу, взявся за доручене діло з усім запалом.