Вибрані твори в двох томах. Том II

— Вона мені каже, що я не знаю уроку, а я їй кажу, що вона сама нічого не знає, тоді вона сказала, щоб я вийшов з класу і пішов до директора, а я їй тоді сказав, хай вона сама виходить з класу та йде хоч до директорші, якщо їй треба, а вона тоді…

— Чекай, чекай, що це ти зарядив, як з кулемета: «Я тоді… Вона тоді…»? А урок ти знав?

— Васька Стрючок гірше за мене, і то…

— Що це ще за Стрючок такий?..

— Це ми так дражнимо…

— Так кажеш, що він гірше?

— Гірше…

— А чого ж вона до тебе причепилася?

— Не знаю…

— Це чорт знає, що таке! — загримів Сидір Потапович. — Нервують дитину, смикають батьків, відривають од роботи. Для чого їх тримають у тій школі? За що їм гроші платять?.. Я піду!.. Піду! Тільки вони мене запам'ятають!..

Сидір Потапович був впливовою особою в місті. Петрик це добре знав і тому, задоволений наслідками переговорів з батьком, крутнувся на одній нозі, кинув у куток портфеля і побіг до матері, щоб дала попоїсти.

А Сидір Потапович, сповнений гніву, вийшов із дому й широкими рішучими кроками попростував до трамвая. Він був злий на шофера, який ось уже п'ятий день возиться з його машиною і ніяк відремонтувати не може; на вчителів, які потурбували його персону; на школу, до якої треба було їхати трамваєм; на трамвай, який чомусь довго не підходив; на весь світ.

Нарешті, з-за рогу виринув битком набитий трамвай, і Сидір Потапович вибухнув новим зарядом гніву: «Не можуть вагонів пустити більше, щоб люди не сиділи один у одного на голові!» Зопалу він хотів було вскочити у трамвай через передню площадку, але водій зупинив його:

— Громадянине, прошу через задні двері. Тут входять тільки жінки з дітьми та інваліди.

Сидір Потапович поспішив до задніх дверей, лаючись на ходу:

— Повигадували: задні… передні… Тут хоч і здоровий, то інвалідом станеш!..

Біля задніх дверей було кілька чоловік, але Сидір Потапович, немов корабель воду, розгорнув усіх своїми могутніми грудьми і великим животом і поставив ногу на підніжку.

— Громадянине, — звернувся до нього дідусь з маленькою сивою борідкою і кущуватими бровами, — не порушуйте, будь ласка, порядку. Ви не один. Бачите, люди стоять, чекають…

— А звідки я знаю, чого ви тут стоїте? — загримів Сидір Потапович. — Може, ви просто свіжим повітрям дихаєте!

Він безцеремонно відштовхнув ліктем маленького дідка й зайшов до вагона. Дідок увійшов за ним, докірливо похитуючи головою:

— Погано вас виховали! Не поважаєте старших.

Всередині в Сидора Потаповича наче бомба розірвалася. Він викотив і без того булькаті білі очі, так само, як викочував їх у своїй установі, коли кричав на підлеглих, і його важкий бас, як грім, покотився по всьому вагону:

— Подумаєш, цяця велика! Тільки й думаю про те, щоб кожній бороді реверанси робити! Ха! Я його не поважаю! Може, мене також не поважають…

— Мабуть, ні за що, — спокійно, не підвищуючи голосу, зауважив дідок.

— Вас є за що! Пристав, як шевська смола, та ще й каркає!..

— А ви все-таки чемніше себе поводьте… Не ображайте людину!.. — заговорили навколо пасажири.