Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Поступово розвивалася адвокатура, яка перебувала під жорстким контролем держави. Так, 1802 р. для кандидатів до адвокатури було введено нову вимогу: після проходження стажування в адвоката кандидат мав ще отримати від імператора дозвіл на складання адвокатського іспиту. В 1826 р. було встановлено, що адвокат допускається до виконання своїх обов’язків лише після прийняття рішення про це міністром юстиції[603]. Це сприяло різним зловживанням з боку влади. Окремі апліканти після проходження стажування багато років очікували номінації, а інші її так і не отримали[604].

Чергові зміни в судівництві відбулися після революційних подій 1848 р. У 1849 р. імператор ухвалив «Положення про суди», згідно з яким судова влада відокремлювалася від законодавчої та виконавчої і оголошувалася незалежною. Верховна судова влада, зокрема щодо права помилування, пом’якшення покарання або звільнення від судового переслідування тощо, належала імператору, всі суди мали діяти від його імені. Було скасовано домініальні суди, які діяли від імені окремих феодалів, та «самоврядні» міські суди. Станові суди замінили єдиною системою державних судів, оголосивши їх рівними, гласними, незалежними від адміністрації, об’єктивними та професійними. На цих засадах запроваджувалися замість колишніх шляхетських судів повітові одноосібні суди, повітові колегіальні суди та крайові суди.

Відповідно до згаданого положення Галичина та Буковина були поділені на судові повіти, в яких створювалися повітові одноосібні суди (Bezirksgerichte). Адміністративно-територіальний поділ не збігався з судово-адміністративним, тому в адміністративному повіті (старостві) було кілька судових повітів.

Іншою категорією судів першої інстанції були повітові колегіальні суди (Bezirkskollegialgerichte). Вони створювалися в кожному повіті й колегіально (не менше трьох повітових суддів) розглядали найважливіші кримінальні справи, які не були підсудні одноосібному повітовому суду.

Третьою групою нижчих судів були крайові суди (Landesgerichte), повноваження яких поширювалися на ряд повітів і навіть на сусідні землі. На території Галичини та Буковини було створено 9 крайових судів. Після 1853 р. їх кількість зросла до 17. Таким чином, територіальна юрисдикція крайового суду не збігалася з межами краю, а охоплювала значно меншу територію.

Очолював крайовий суд президент. До його складу входили президенти сенатів (колегій), радники та технічні працівники.

Цивільні справи у крайових судах розглядала колегія з трьох суддів, а кримінальні — з чотирьох. До компетенції цих судів належали цивільні справи з ціною позову понад 1000 крон, а також сімейні спори, опікунські справи, справи про визнання померлими, погашення та знищення боргових документів, встановлення прав, усиновлення й спадкування за заповітом. В особливих сенатах розглядалися торговельні та вексельні спори, а також справи гірничої промисловості, коли не було спеціальних торгових гірських судів. Суди також розглядали кримінальні справи з можливою санкцією понад 5 років позбавлення волі, а також справи політичні та про порушення законодавства про друк. Кримінальні справи розглядалися за участю колегії присяжних із 12 осіб, які виносили вердикт про винуватість чи невинуватість. Натомість судді визначали захід покарання. Крайові суди були апеляційною інстанцією для одноосібних повітових судів і колегіальних повітових судів.