Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Шляхетський суд складався з голови, віце-голови та 6-15 суддів або радників, яких призначав імператор. У його штаті було також чимало секретарів, протоколістів, реєстраторів, канцеляристів, судових виконавців та інших судових чиновників. Спочатку суддею шляхетського суду міг бути лише шляхтич. Згодом австрійський уряд з метою зміцнення абсолютизму став призначати суддями й більш залежних від влади осіб нешляхетського стану.

Шляхетські суди розглядали справи шляхти та вищого духовенства (зокрема й нешляхетського походження), а також власників занесених у табулу маєтків, деяких колективних суб’єктів (вільних королівських міст, фундацій, монастирів, капітулів тощо), дворян іноземного походження, нагороджених орденами осіб нешляхетського походження, підданих Туреччини та ін. Крім того, до їхньої компетенції належали справи окремих привілейованих нешляхетських установ, зокрема Віденської торгової палати, Австрійського банку, страхового товариства[597].

З фіскальних і «табулярних» питань шляхетський суд у Львові поширював свою юрисдикцію на всю територію Галичини та Буковини, оскільки йому була перепідпорядкована Крайова (Галицька) табула. Кілька тисяч актових книг старопольських судів були звезені у Львів і приєднані до табули як особливий відділ, який згодом утворив так званий Бернардинський архів (актові книги зберігалися в бібліотеці Бернардинського монастиря). У крайову табулу з усієї Галичини надходили документи, які підтверджували права власності на нерухоме майно. У Львові була своя окрема міська табула, заснована 1792 р., яка приєдналася до крайової табули лише 1860 р. Крайова табула проіснувала до 1896 р., коли її функції та архів перейшли до Управління з ведення земельного кадастру при Крайовому суді[598].

Для духовенства існували особливі єпископські суди у Львові, Перемишлі та Кракові. Їхня компетенція не була чітко визначена. До 1784 р. компетенція єпископських судів поширювалась і на кримінальні справи духовних осіб, а надалі була обмежена лише духовними справами. Духовні особи, які вчинили злочин, тепер позбавлялися сану духовним судом і передавалися державному суду. Якщо рішення духовного суду хоча б найменшою мірою стосувалося світських справ, про нього необхідно було повідомити органи державної влади. Обмеження юрисдикції духовних судів було спричинено як боротьбою з клерикалізмом, так і намаганням зміцнити імперську владу.

Для міщан діяли магістратські суди в містах Галичини, які користувалися магдебурзьким правом. Суд ради міста (judicium сопsulare) розглядав цивільні справи, війтівський суд (judicium advocatiale-scabinale — війтівсько-лавничий, або магдебурзький суд) розглядав кримінальні справи, а також спори про спадщину, земельні спори тощо. У великих містах магістрати делегували судові функції спеціалізованим установам — судовим сенатам. Зокрема, у Львові було аж три сенати: цивільний, кримінальний і політичний. А у невеликих містах здійснення правосуддя доручалося юстиціаріям[599].