Слідопит, або Суходільне море

— Яке це має значення, що він там каже про Онтаріо. Ви краще подумайте про мого рідного батечка, Джаспере! Подумайте про себе, про всіх цих людей, чиє життя залежить зараз від одного вашого слова.

— Я думаю про вас, Мейбл, а це більше, набагато більше, ніж усе взяте разом! — з глибоким хвилюванням відповів юнак, і його щирий погляд потвердив, це краще, мабуть, за будь-які слова.

Серце Мейбл аж тьохнуло в грудях, і усмішка щирої вдячності осяяла її зарум’яніле личко. Проте час був тривожний, а становище таке небезпечне, що поринати в райдужні мрії було ніколи. Тому вона, вже її не приховуючи від хлопця радісного збудження в очах, знову звернулася до нього з тим, що їй, природно, найбільше боліло.

— Упертість мого дядечка не повинна стати причиною лиха. Я вас прошу, Джаспере, сходіть ще раз на палубу й попросіть, хай мій батечко прийде сюди.

Доки хлопець виконував це прохання, Мейбл сиділа, прислухаючись до завивань вітру й гуркоту валів, що розбивалися об тендер, і раптом її охопив страх, якого вона досі не знала. Вона добре переносила хитавицю, чи, як то кажуть у такому випадку пасажири, «була справжнім моряком», і відколи почався шторм, намагалася займатися своїми звичними жіночими справами. А тепер чомусь її охопила тривога, і тут вона відразу збагнула, що це їй уперше доводиться бути на воді в таку бурю. Ті кілька хвилин, доки вона чекала батька, видалися їй за годину, тому вона ледве могла перевести подих, коли побачила, що він, нарешті, спускається з Джаспером по трапу. Квапливо переказавши батькові все те, що їй розповів Джаспер про їхнє загрозливе становище, вона почала благати його; аби він заради любові до неї, заради збереження свого власного життя та життя всіх його підлеглих умовив дядька Кепа передати командування судном у руки того, хто був і залишався його, законним капітаном.

— Таточку, Джаспер не зрадник! — гаряче заговорила вона.— Якби він був зрадник, то навіщо йому було б топити усіх нас з кораблем і самому йти на дно. Я готова заприсягтися своїм життям, що він не зрадник.

— Це як на погляд переляканого дівчиська,— зі спокоєм флегматика відповів їй сержант.— А коли розсудити з погляду командира експедиції, то воно, мабуть, зовсім не так. Твій Джаспер, можливо, саме вважає, що варто потопити судно хоча б заради того, щоб швидше дістатися до берега, а там утекти.

— Сержанте Дангеме!

— Тату!

Обидва ці вигуки пролунали одночасно, проте вони були різні за інтонацією й виражали різні почуття: у Джасперовім переважав подив, у доччиному — докір. Але старий служака, який взагалі звик безцеремонно поводитися з підлеглими, пропустив ці вигуки повз вуха і, подумавши з мить, провадив далі так, ніби нічого й не чув: