Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
— Пропасниця тебе мучить і сам не знаєш, що кажеш, найпресвітліший префекте. Воістину подиву гідні спокій, лагідність і терплячість, що ними ясніє душа патрикія імперії… як сам бачиш — воістину душа справдешнього мудреця та християнина, нездатна до гніву та помсти за шалені слова, бездумно кинуті в тяжкій гарячці… Каюся, коли б се я був на його місці, то й не знаю, чи зумів би так швидко збагнути, що це кривда й образа, мститися за які міг би лише безумець… А все-таки кривда й образа, і справді тяжкі та болючі!… Задумайся, що ти казав, Альбіне Соммере? Кого ти образив, цісарський достойнику?… Це ще дарма, що ти скривдив неслушним словом свого очільника… патрикія імперії… могутнього полководця… мужа, що міг би тебе, як беззахисну комашку, знищити одним порухом руки… Але не це найважливіше, а те, кого ти образив і скривдив насправді… Мужа, який сам-один грудьми своїми затуляє Рому, імперію та римський мир… Що ж було б з нами сьогодні без нього?… нашого щита?… останнього щита?…
Оглянувся довкола. На мить зупинився поглядом на групі, що представляла братання римського легіонера з галлом.
— Так, Альбіне… Аецій дійсно наше забороло… наш останній римський щит…
— Останній римський щит? — здивовано скрикнув патрикій, наче щось згадуючи.
Леон посміхнувся.
— Ти знаєш це прізвисько, найславутніший мужу, правда ж?… Колись, багато років тому, — ти, напевне, цього не знаєш, — твій батько мешкав у Тусції[127] та приятелював із моїм батьком Квінціаном. Тому я знаю цей епітет. Але найпресвітліший Гавденцій, можливо, надто щедро сипав ним наліво і направо. Бо насправді є лише один істинно останній римський щит — це Аецій! І не тому, найпресвітліші мужі, що він римлянин… Ні… Гляньте на це зображення… на щит цього легіонера… Він не такий, як галльські, готські, франконські. Круглий і випуклий, рівномірно випуклий, усіма точками рівновіддалений від центру… Тому кожен удар, хай би з якого боку падав, відіб’є з однаковою силою. А хіба ж інакше ось уже п’ятнадцять літ чинить Аецій, о Альбіне Соммере?… З усіх сторін на імперію сиплються удари: від півночі франки… від заходу свеби і готи… від півдня вандали і повстання багаудів… зі сходу бургунди, ютунги, норійці… Хто ж усі ці удари відбиває з однаковою силою?… Аецій. Лише Аецій. Завжди Аецій.
Патрикій захоплено дивиться диякону в обличчя. Легко прочитав у погляді малих глибоких очей стурбоване питання: «Вибачиш йому?…» Аецій теж відповідає поглядом. А потім подає руку Соммерові.
Префекта преторію Галлії справді палить гарячка. Але його думка все ще твереза і рухлива. Здивовано дивиться на подану руку, що могла б одним кивком знищити його, як беззахисну комашку… як Фелікса… А, може, диякон має рацію?… може, це й справді гарячка вирвала з грудей воістину несправедливі й образливі слова?… Палючими пальцями потискає подану йому руку.
— Вибач, Аецію, — тихо каже і, ледь тримаючись на ногах, виходить із таблінуму.
Тільки-но зник за порогом, як патрикій простяг руку Леонові.
— Ти справді заслужив те, що тебе спіткало, апостольський мужу…
Диякон здивовано і запитально глянув на нього.
— Вибач, найславутніший, але я не маю права на вжитий тобою титул…
Аецій посміхається.
— Маю для тебе новину, Леоне… Я отримав її годину тому… з порту Міста прибула галера…
— Я давно вже не був у Місті … Але і я щось привіз для тебе з Равенни, пане…
— Що саме, апостольський мужу? — зі сильним серцебиттям питає патрикій.
Леон морщить брови.
— Глузуєш з мене або святих титулів, найславутніший, — каже з гіркотою.
— Присягаю святими Юстом і Пастором, що не глузую… Посланці з Риму принесли звістку, що навіки склепив очі святий єпископ Ксист…
Диякон затуляє обличчя долонями.
— Воістину, моя новина не така, Аецію, — каже глухим голосом і схиляє коліна.
Рука патрикія опускається на плече схиленого.
— І ще казали посланці, що народ Роми третього дня перед жовтневими календами обрав уже собі нового пастиря… Леона, сина Квінціана…
Був певен, що диякон, захоплений радісним подивом, одразу ж підведеться на рівні ноги. Та Леон не ворухнувся. Лише його губи щось шепотіли… швидко… довго… Нарешті підняв на Аеція зосереджене, залите слізьми обличчя.
— Я лише диякон, — сказав. — Навіть на пресвітера ще не висвячений… Не знаю… чи маю право… Є стільки старших достойних священників… гідніших…
— Ти ще вагаєшся, Леоне? — здивовано скрикнув Аецій. — Адже лише від тебе залежить, щоб Гіларій Арелатанський уже завтра тебе висвятив… І не будь таким скромним, як пустельниця… Патрикій імперії каже тобі, що немає гіднішого від тебе! Воістину, Леоне, — скажи сам, — хіба ж не краще для Римської церкви, коли її пастирем є муж, якого патрикій імперії хотів би називати своїм другом?… Наскільки ж тоді легше правити…
127
Етрурія.