Аецій, останній римлянин

Посли відчувають, що Аецій уже помітив розгубленість, яка після його привітальних слів одразу ж з’явилася на їхніх обличчях, а у трьох-чотирьох із них відразу переросла в неспокій та майже тривогу, — тож роблять героїчні зусилля, щоб заново прибрати виразу врочистої зосередженості та поважного спокою. Та марно… Бо хоч їхній теперішній пан і владар, Син і Улюбленець Бога світла — Ахурамазди, ясноликий Цар Царів — Єздегерд не був таким грізним і схильним до рубання голів та розпинання на хрестах, як його покійний батько, Гірський Варан, Дикий Осел, — усе ж напевне і він не помилує послів, які зганьбили свого повелителя та свою країну, відразу ж показавши у своїй привітальній промові цілковите незнання стосунків у державі ромеїв. Щоправда, іще наварх галери, якою вони їхали, намагався їм пояснити, що вони помиляються; та вони думали — він п’яний або жартує… А хоч у Классійському порту magister officiorum, який їх вітав, усією своєю повагою підтвердив слова моряка, було вже запізно… не мали часу на зміну розкладу церемонії… Що ж тепер буде з ними, коли повернуться до Персії?… Лякаються самої думки про це… Але, воістину, вони не винні, — винен голова царської ради, який відправляв посольство в дорогу і віддавав йому накази та вказівки. Це його обов’язком було знати, як розподілена влада в державі ромеїв і хто править на Заході!… Відразу ж після повернення поскаржаться на нього Цареві Царів, — адже той, хто висилає посольства до чужих країв, мусить найточніше знати все про ці краї. Також і про те, що західна половина царства ромеїв має окремого владаря з тієї ж родини, що й цісар Сходу!… Не сміє не знати цього чи забути, — хоча вся Персія, не виключаючи Царя Царів, свято переконана, що володарем Ромейського Заходу, співправителем Феодосія є ніхто інший, як самовладний імператор Аецій, хоч би він не носив ні багряниці, ні вінця!…

Щоправда, в державі Сассанідів дещо чули і про Валентиніана, внука першого Феодосія, — але ж посли були певні, що Аецій за згодою Феодосія Другого давно вже прогнав з престолу це бездарне, — як вони чули, — цареня разом із його матінкою!… Отож їх наче громом вдарила звістка, що паном і владарем заходу та співімператором Феодосія є Валентиніан, третій цього імені, і це йому вони насамперед повинні вручити подарунки та виголосити вітання царя Єздегерда. Не знали, що діяти… В єдиній привітальній промові, яку вони приготували на основі рукопису, складеного найкращим письменником Персії, — не тільки що п’ять слів повторювалось ім’я Аеція, оточене численними барвистими епітетами, які могли бути віднесені лише до нього, — але ще й згадані були всі його найбільші перемоги та прославлені у віршах заслуги його батьків… Не було іншого виходу, крім як удавати, що вони й далі нічого про Валентиніана не знають… Також сподівалися, що, можливо, достойники з оточення патрикія не розпізнають справжньої суті вітальної промови, тим паче що в перекладі на мову римлян вирішено було пропустити всі монарші титули та згадки про владу, про імператорство без корони, про братерство з Феодосієм… Одночасно ж за дорученням магістра оффіцій вже поспіхом готувався вдаваний переклад промови на честь цісаря Валентиніана. Отож посли думали, що все якось минеться, — тим більше розгубилися, коли сірійський драгоман, ледь стримуючи посмішку, переклав їм такі слова Аеція: