Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
— Розповідають, найпресвітліший мужу, що під час останньої війни твої свояки і приятелі, Оммації, Фавстини та Доміції, вчинили неабиякі подвиги, шарпаючи де і як могли крила цісарського війська…
Авіт втупився в Аеція спокійним серйозним поглядом.
— Воістину, кривдиш мене, найславутніший, не зволивши згадати і моїх подвигів разом з іншими… Я не раз і не двічі на чолі своїх буцеларіїв та колонів оддубасив як слід найгірших грабіжників, яких лише знає світ — гунів…
— І ти смієш казати це, найпресвітліший префекте?!… Чи знаєш, що за таку річ, як за звичайну зраду, належить вішати… рубати голови… конфісковувати майно?!…
— Знаю, найславутніший… Я бачив цілі маєтки, пущені з димом… справжні ліси повішеників… сенаторів і посесорів, закутих у кайдани… Найпресвітліший Літорій напрочуд добре переслідував і викоріняв зраду. Дикі гуни вриваються до містечка, до вілли, до села… Грабують… б’ють… ґвалтують жінок… ріжуть худобу… Коли ж чиясь рука здійметься в обороні — вступає в дію військовий закон магістра кінноти і проголошує: «Зрада… підтримка готів… завдання шкоди союзникам!» А потім вогонь, меч, шибениця, кайдани… Одного старенького сенатора з Бітуригії вкинули до в’язниці, бо він справді не знав, хто саме ворог, а хто союзник: гот чи гун?!…
Аецій не поспішав одповідати. Якийсь час мовчки придивлявся до префекта: його багряниці, дрібних доглянутих рук, бороди із золотавим відблиском, невеликих, дуже гарної форми стіп, гемми зі жіночим портретом на мізинці правої руки. Лише тоді, коли помітив, що у пильному запитальному погляді Авіта з’являється вираз зверхності та тріумфу, — сказав неголосно, але виразно, твердо, суворо:
— Ти добре сказав, найпресвітліший Мецілію: закон війни… Це тяжкий закон, але найважливіший… Невже я маю тебе вчити тебе, потомка стількох сенаторських поколінь, що salus rei publicae suprema lex?… Я згоден. Гуни були недисциплінованими, обтяжливими, часто буйними, жорстокими і дикими. Але билися pro pace Romana. То що ж означають хоча б і десятки спалених сіл, зруйнованих вілл і розграбованих містечок, коли ті, що палили, руйнували і грабували, несли на своїх копитах і вістрях своїх мечів звитягу Роми.
Авіт весело засміявся:
— Несли, та не донесли, Аецію. В цьому вся річ. На що ж здалися всі ті жертви, які галлійська людність, — байдуже, добровільно чи ні — мусила приносити дикості союзників pro salute rei publicae, якщо єдиним наслідком цього були поразка і ганьба?! Я не схвалюю того, що Тедоріх учинив із полоненим римським воєначальником, але ж воістину, Аецію, ніколи жоден ворог — ні держави, ні твій особистий, — не завдав тобі, твоїй славі і твоїй праці заради римського миру такої шкоди, як дурень, шаленець і зарозумілець, — справжній міхур, надутий бездумною пихою — огидний поганин Літорій.
Аецій зблід.
— Не смій так казати про Літорія, — засичав крізь зціплені зуби, ледве стримуючи лють, — він був моїм найдорожчим другом… Ганьба тобі, Мецілію!… Чуєш?… Кажу це не як патрикій префектові, а як воєначальник своєму колишньому солдатові: ганьба римлянину, що чинить наругу над мертвим… нехай лише словом…
У свою чергу зблід Авіт.
— Я, Аецію, не хотів образити ні тебе, ні твоїх почуттів… і не хотів чинити наругу над мертвим… Але ж я галлієць і християнин, — моє серце не може не обливатися кров’ю від тих нещасть, які спадають на мою країну, і не може не краятися, коли полководець християнської імперії, права рука християнського патрикія, чинить огидні обряди та поганські віщування — ображає Христових єпископів і саму Христову науку… Не приховую від тебе, найславутніший: тішуся… подвійно тішуся з поразки Літорія. По-перше, бо от проявив свою силу Цар над царями, справедливо, згідно із заслугами розділивши поразку й перемогу. А по-друге тому, що шаленій голові твого друга не вдалося виконати жорстокого нелюдського заміру винищити весь народ, стерти з лиця землі саме готське ім’я…