Трудівники моря
- Автор: Гюго Виктор
- Год: 1866
- Язык: украинский
- Переводчик: Степан Пінчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Трудівники моря». Краткое содержание книги:
Переклад з французької, примітки та післямова Степана Пінчука.
Він став ніби приборкувачем і майже розумів це — так несподівано розширився його кругозір.
До того ж хоч би куди він кинув оком, скрізь довкола нього піднімався велетенський привид марної праці. Ніщо так не розтривожує людину, як картина роботи могутніх сил, розсіяних в неосяжному і незбагненному. Людина намагається збагнути мету цієї роботи. Вічна рухливість простору, невтомність вод, постійна заклопотаність хмар, що ніби кудись утікають, незрозумілість титанічного пориву — всі ці судорожні зусилля становлять велику загадку. Задля чого без упину хитаються води? Що вибудовують шквали? Що зводять струси прибою? Всі ці удари, ридання, ревища — для чого вони потрібні? Навіщо весь цей шарварок? Приплив і відплив таких питань споконвічний, як приплив і відплив моря. Жільят, хоч би що він був робив, свідомий своїх учинків, але хвилювання неозорих просторів неясно і невідворотно сковувало його своєю загадковістю. Незалежно від власної волі, механічно, владно, силою зовнішнього тіску і внутрішнього проникнення, начеб у якомусь неосмисленому засліпленні й майже несамовитості Жільят-мрійник поєднав у своїй уяві власну роботу з гігантською непотрібною та безцільною роботою моря. І як не відчути, як не спробувати зрозуміти загадку грізної працьовитої хвилі, коли ти зіткнувся віч-на-віч з її обличчям? Як не Поміркувати в межах, доступних людському розумові, про коливання хвиль, про скаженість пінистих гребенів, про непомітне руйнування скель, про безглузде ревище вітрів усіх чотирьох сторін світу? Як лякає думку це вічне починання спочатку, ця бездонна криниця — океан, ці Данаїди — хмари, вся ця марна праця! Марна? Ні! Але тільки тобі, о Невідоме, знана її мета.
XI
Відкриття
Люди іноді навідуються до прибережного рифу, але до рифу у відкритому морі — ніколи. На що там можна натрапити? Це вам не острів. Не сподівайтеся знайти там якийсь харч: немає ні фруктових дерев, ні пасовищ, ні тварин, ні джерел з питною водою. Це голий камінь посеред пустелі. Це скеля — крутосхили над водою і гострі шпилі під водою. На людину там чигає сама погибель.
Ці своєрідні рифи, котрі старою моряцькою мовою називалися «самітниками», як ми вже сказали, — місця незвичайні. Море там на самоті з собою і робить що хоче. Ніякий гість із землі не потурбує його. Море боїться людини, воно їй не довіряє, воно ховає від неї свою суть і свої справи. Поблизу рифу воно почуває себе впевнено: людина туди не загляне. Ніхто не перерве монологу хвиль. Море працює над рифом, поправляє ушкодження, загострює його шпилі, відточує їх, підновлює його,
пильнує, щоб він був у належному стані. Воно свердлить скелю, подрібнює м'який камінь, оголює камінь твердий, здирає тіло, залишає один кістяк, все обнишпорює, розсікав, просвердлює, з'єднує каналами, зв'язує тупики, заповнює риф комірками, уподібнюючи його до величезної губки, видовбує всередині, різьбить назовні. В підводній горі, своєму потаємному володінні, воно будує для себе печери, святилища, палаци; воно насаджує страх яку огидну і пишну рослинність — плавучі трави, котрі кусаються, і страховища, які пускають коріння; всю цю потворну велич воно ховає під покровом вод. На рифі, котрий стоїть на відшибі, ніхто не вистежує за морем, не підглядає за ним і не заважає йому, там воно на привіллі розкриває свою приховану таємницю, недоступну для людини. Там кишать жахливі й незбагненні породження. Там весь незнаний світ морської безодні. Скелясті миси, коси, стрілки, природні хвилерізи, брили, підводні камені, як ми вже казали, справжні споруди. Геологічна формація — ніщо у порівнянні з формацією океанічною. Рифи — ці житла хвиль, ці піраміди та усипальниці піни — належать до зразків нерозгаданого мистецтва, котре автор цієї книги якось назвав «мистецтвом природи». Це мистецтво відзначається монументальністю стилю. Сама випадковість тут здається продуманою. Ці споруди багатоликі. Їм властиві сумбур колонії поліпів, величність соборів, вигадливість пагоди, могутність гірського кряжа, витонченість дорогоцінної дрібниці, жах погребного склепу. Всі вони в комірках, як осине гніздо, в барлогах, як лісові хащі, у підземних ходах, як кротова нора, в камерах-одиночках, як тюрма, в засідках, як поле бою. У них є ворота, вони завалені, в них є колони, але вони з відбитим верхом, у них є вежі, але вони поперехняблювані, в них є мости, але вони поруйновані. Внутрішні, приміщення в них строго розподілені — одні, наприклад, тільки для риби, другі — для птахів. Перейти з одного приміщення в друге не можна. Їх архітектурна форма змінюється, спотворюється, то підтверджує закон рівноваги, то заперечує його, розпадається і раптом застигає, починає архівольтом, а закінчує архітравом; брила спинається на брилу; за муляра тут править Енкелад. Незвичайна механіка ставить тут свої завдання і розв'язує їх. Нависле склепіння, здається, от-от упаде, але не падає. Незрозуміло, як тримаються ці запаморочливо високі споруди. Все на-вкіс-перекіс, скрізь виступи, пустоти, загрозливі нависання; закон цього вавілонського стовпотворіння незбагненний. Невідоме — великий архітектор, воно не знає ніяких розрахунків, але все йому вдається; скелі вибудувані як попало, це приголомшливо монументальні споруди, ніякої логіки, але могутність рівноваги. В цьому є щось більше ніж міцність, воно ховає в собі вічність. І водночас тут цілковитий лад. Невгамовність хвиль ніби передається граніту. Риф — це скам'яніла буря. Ніщо не приводить у замішання розум так, як творива цієї дикої архітектури, котрі валяться вічно і вічно стоять. Все тут підтримує одне одного, протидіє. В цій боротьбі ліній постають архітектурні витвори, у яких можна впізнати співпрацю двох вічних ворогів: океану та урагану.