Трудівники моря

Тепер у боротьбу з Жільятом вступили ще й птахи. Вони теж були проти нього. Він відібрав у них їхній притулок — тож вони відібрали у нього харчі.

IX

Як примусити служити собі риф

Минув тиждень.

Хоч була дощова пора, дощі не йшли, і це тішило Жільята.

Зрештою те, за що він узявся, принаймні на перший погляд, було понад людські можливості. Успіх був такий неправдоподібний, що сама спроба осягнути його здавалася безглуздям.

Коли берешся до справи, то виявляєш, скільки з нею зв'язано небезпек, скільки виникає перепон. Досить тільки почати — і стає ясно, як важко буде закінчити.

Всякий почин зв'язаний з опором. Уже перший крок свідчить про це з усією невблаганністю. Труднощі, які постають перед нами, схожі на колюче терня.

Жільятові зразу ж довелося рахуватися з перепонами.

Щоб витягти машину з безодні катастрофи, в яку вона загрузла на три чверті, щоб спробувати з певною надією на успіх врятувати її в такому місці і о такій порі року, мабуть, потрібен був би немалий гурт робітників — Жільят же був один;

потрібен був би повний набір теслярських та слюсарських інструментів — у Жільята ж була тільки пилка, сокира, зубило і молоток; потрібні були б майстерня та зручне житло — в Жільята не було й даху над головою; потрібні були б харчі і запаси — у Жільята не було й хліба.

Якби хтось у перший тиждень побачив, як Жільят працює на рифі, то не збагнув би, що він хоче зробити. Здавалося, що він не думав ні про Дюранду, ні про обидва Дуври. Його цікавило тільки те, що вціліло на каменях; здавалося, що всю свою увагу він зосередив на врятуванні дрібних уламків катастрофи. Він користався з відпливів, щоб відібрати в рифу все те, чим ущедрила його корабельна катастрофа.

Він перескакував з каменя на камінь і визбирував усе, що там повикидувала хвиля:

обривки парусини, кінці тросів, шматки заліза, уламки, що залишилися від покришок люків, дошки понівеченої обшивки, зламані реї, там — балку, тут — ланцюг, ще в якомусь місці — блок.

Водночас він оглядав кожне заглиблення в граніті. На превелике розчарування Жільята, жодне з них не було придатне для житла, тож він надалі ночами замерзав поміж каменюками на вершині Великого Дувру і дуже хотів знайти якесь краще пристанище.

Два таких заглиблення були досить просторі, і хоч долівка з натурального каменю в цих нішах була майже поспіль похила та нерівна, на ній можна стояти і навіть ходити. Дощ і вітер почувалися як у себе вдома, але хвилі навіть найвищого припливу туди не досягали. Ніші були по сусідству з Малим Дувром, і до них можна було дістатися в будь-який час. Жільят вирішив, що одна з них буде складом, а друга — кузнею.

Зібравши реванти і нок-бензелі скрізь, де тільки йому вдалося їх знайти, він зв'язав ними свої знахідки: уламки — у великі оберемки, клапті парусини — в тюки.

А що, піднімаючись, приплив міг понести ці пакунки в море, Жільят переносив їх через підводне каміння на склад. Десь у западині скелі він знайшов стень-вінтреп і з його допомогою підняв із води навіть великі дерев'яні частини. Таким самим способом він витяг із моря багато обривків ланцюгів, розкиданих серед валунів.