Трудівники моря

Людина на цьому місці — такого вони ніколи не бачили.

Деякий час вони розгублено кружляли. Здавалося, що вони чекали, поки Жільят забереться звідси.

Жільят у напівзадумі стежив за ними непевним поглядом.

Кінець кінцем крилатий вихор ураз розімкнувся, перетворився на спіраль, і хмаровиння бакланів ринуло до другого рифу; воно опустилось на стрімчаку «Людина».

Там, на стрімчаку, птахи почали радитись і щось обмірковувати. Жільят же, простягнувшись у своєму гранітному футлярі й підклавши під голову камінь замість подушки, ще довго слухав, як крилаті красномовці брали один по одному слово і прорікали свої хрипливі орації.

Потім вони замовкли, і все заснуло: птахи на своїй скелі, Жільят — на своїй.

VIII

Importunaeque volucres

Жільят спав добре. Щоправда, було холодно, і він вряди-годи прокидався. Природно, він ліг ногами в глибину нори, а головою до порога, але навіть не завдав собі труду визбирати на своєму ложі численне гостре каміння, котре кололо йому в боки і заважало спати.

Іноді він розплющував очі.

Час від часу до нього долинали віддалені глухі вибухи. То приплив, що починався, з гуркотом гарматного пострілу залітав у печери Дуврського рифу.

У всьому, що оточувало Жільята, було щось незвичайне, як у видивах; довкола нього розлігся примарний світ. Якщо додати, що вночі все стає якимось майже неправдоподібним, то враження від неймовірності сущого посилювалось в його уяві ще більше. «Все це мені сниться», — казав він про себе.

Затим він знову засинав і в сні переносився в «Будинок на Пустирищі», в «Оселю відважних», в Сен-Сансон; він чув, як співає Дерюшетта, він весь поринув у дійсність. Отже, у сні йому здавалося, що він живе наяву, справжнім життям, а коли прокидався, то думав, що спить.

І справді, його життя відтепер ніби перетворилося на якийсь сон. Опівночі в небі почувся віддалений гул. Очевидно, піднімався вітер.

Якийсь раз, коли він прокинувся від холоду, то розплющив очі трохи ширше, ніж перед тим. У зеніті зависли важні хмари. Місяць закочувався за них, а навздогін бігла велика зірка.

Жільятова голова була повна сонними мареннями, і дикий нічний краєвид поставав перед ним у спотворених, перебільшених формах.

Перед світанком він добряче замерз, але спав міцно.

Раптовий спалах дня збудив його зі сну, який міг стати небезпечним. Його кам'яний намет виходив отвором якраз на схід сонця.

Жільят позіхнув, потягнувся і вийшов зі своєї дірки. Спросонку він нічого не зрозумів.

Та мало-помалу відчуття реальності повернулося до нього, і він вигукнув: — Поснідаймо!

Погода стояла тиха, небо було чисте й холодне, хмари розійшлися, нічний замітальник-вітер чисто вимів обрій, сонце сходило у всій своїй величі. Починався другий погідний день. Жільят почував себе бадьорим.

Він скинув непромокальний плащ і просмолені штани, замотав їх в овчину вовною всередину, зв'язав пакунок шнурком і запхав його якомога далі в нору на випадок дощу.

Потім він поправив постіль, тобто повизбирував з неї каміння.