Трудівники моря

Сукупність цих потворних форм, таємничим способом припасованих одна до одної, породжувала якусь величну красу.

Творіння природи, які не поступаються за довершеністю витворам генія, містять у собі щось абсолютно досконале і діють на нас з необорною силою. Вони — несподіванка, що владно підкорює собі наш розум; в них відчувається якась цілеспрямованість, недоступна людському розумінню, і вони захоплюють особливо тоді, коли раптово в них розкривається вишуканість жахливого.

Цей нікому не знаний грот належав, якщо так можна висловитись, до потойбічного світу. В ньому було зібрано все иайнепередбаченіше, те, що найбільше може вразити людину. Він був залитий якимось апокаліптичним сяйвом. Не було певності, що все це існує. Перед очима постала реальність, запозичена у неправдоподібного. На неї можна було дивитися, доторкатися до неї, проте повірити в неї було важко. Чи то денне світло проникало через це вікно під морем? Чи це вода мерехтіла в цьому темному чані? А може, піднебесні хмари обернулися аркадами і портиками печери? Та чи ж на камінь ступала нога? А ця опора чи не розкладеться на елементарні частини і чи не злине димом? А що таке всі оці черепашки — ювелірні коштовності, які мимохідь попадають у поле зору? Чи далеко звідси до життя, до землі, до людей? Що за чар ховається в цих сутінках? Усе це викликало невимовний, майже священний трепет, якому начеб вторувало легке, тривожне хилитання трав у підводній глибині.

У кінці продовгуватої печери, під циклопічною аркою дивовижно правильного перетину, у майже непомітній западині, своєрідній печері у печері, або скинії завіту в святилищі, за зеленястою світляною габою, котра спадала, як завіса в храмі, поверх води виднівся камінь з квадратними гранями, схожий на вівтар. З усіх боків його оточувала вода. Здавалося, що з нього тільки-но зійшла богиня. Мимоволі в уяві поставала гола небожителька, котра у вічній задумі щойно стояла в цій ніші на вівтарі і злинула звідтіль при появі людини. Не можна було не уявити собі видіння в цьому чарівному гроті, образ, викликаний мрією, зроджувався начеб мимоволі. Струмінь цнотливого світла спадав на ледь розрізнювані білі плечі, чоло, осяяне світанковою зорею, божественний овал обличчя, спокуслива заокругленість чудових грудей, соромливо складені руки, розпущене волосся у відблисках світанку, дивовижної краси стегна, які неясно проглядають із священної імли, тіло німфи, погляд незайманої дівчини. Вона — Венера, що виходить з морської піни, Єва, що вилонюється з хаосу. Цей образ не міг не примаритись. Не можна було уявити, щоб тут не було привиду.

Прекрасна гола жінка, втілення зорі, напевно, тільки що стояла на вівтарі. Від п'єдесталу віяло несказанним чаром, здавалося, що там пропливає над каменем жива біла постать. Печера затихла в німотному обожненні, в свідомості зринала то Амфітрита, то Фетіда, то Діана, зігріта почуттям кохання, витвір найдосконалішої краси, зітканий із сяйва, щоб ніжно дивитися з пітьми. Ніхто, як вона, по-лишаючи цю печеру, залишила в ній свою ясність, своєрідні світляні пахощі, які йшли від її зоряного тіла. Сліпучо-прекрасної прозорої тіні тут уже не було: не було обличчя, створеного для споглядання тільки якимись невидимими істотами, але недавня присутність її відчувалася: залишався іще трепет, який викликає розкіш захоплення. Богині не було, але божественна присутність відчувалася.