Останній заколот
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Ненависть #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “Радянський письменник”
- ISBN: 5-333-00260-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Останній заколот». Краткое содержание книги:
Колесников похитав головою:
— Певно, він особливо засекречений. Від усіх.
— Звичайно, — погодився Горожанин. — Але це не виправдовує нас.
27
Фрося збирала падалки під яблунею і не помітила Сергія. Той просковзнув між деревами безшумно — хотів налякати дружину, несподівано затулити долонями очі, та в останній момент Фрося озирнулася і просяяла.
— Чого так рано?
— Маю чверть години, — пояснив. — Ординарець з конем чекає на вулиці.
— Знову на банду?
— Що вдієш, така вже наша доля — поки всіх не переловимо…
— Умивайся, — розпорядилася Фрося. — За чверть години я тебе хоч нагодую. Борщ ще теплий, а котлети розігрію.
— Котлети? — здивувався Сергій. — Царська їжа, і де це ти все береш?
Фрося лише махнула рукою й побігла до літньої кухні розпалювати плиту. Добре, сухих дров досхочу, — Сергій нарубав учора ввечері.
Фрося швидко поралася на кухні, куточками очей спостерігаючи, як чоловік вмивається. Скинув гімнастерку, бризкається під рукомийником, сильний і веселий. Невже це справді її чоловік? Одразу осмикнула себе: час уже звикнути й не сяяти очима з будь-якого приводу. То її чоловік до скону життя, можна трохи й заспокоїтися. Але знала також: не заспокоїться, може, взагалі ніколи не заспокоїться й навіть старою радітиме Сергієві, як недосвідчене дівча.
А люди кажуть: кохання минає й лишається звичка. Твердо знала: то — в людей, а не в неї. Точніше, не в неї, а в них. Бо не може бути у всіх людей однаково, бувають і винятки, людей он як багацько, а вони з Сергієм — одні, й кохання в них не таке, як в усіх…
Сергій змегелив борщ, нехотя поклав ложку, Фрося помітила це й досипала, чоловік розправився з добавкою за кілька секунд — ото справжній чоловік, подумала Фрося, бо справжній та ще й молодий повинен добре їсти, то вона може дзьобнути тут, дзьобнути там — яблучко, склянку чаю, ложку каші чи вареника, а чоловікові треба добрячий шмат м’яса та ще з картоплею — і вона подала мало не повну миску нам’ятої з салом картоплі, примостивши збоку дві — кожна з долоню — котлети.
Дивилася, як квапливо жує Сергій, й думала: оце на ніч дивлячись поскаче з ескадроном кудись світ за очі воювати з бандитами. Господи, пронеси всі кулі повз нього, бо він хоробрий і лізе під них, не остерігаючись… А ти, господи, все бачиш згори й знаєш, який він сміливий і чесний, майже безгрішний, таких людей мало на світі, то збережи Сергія, хоч він і не вірить у тебе, але все одно збережи. Ти ж сам встановив на світі найвищу справедливість, то хіба можеш порушити її?
Сергій відірвався від котлети й, жуючи, мовив так, наче йшлося про щось зовсім буденне й звичне:
— Уранці, коли йшов до казарми, на мене бандит наскочив. З нагана хотів… Та, бачиш, не вийшло…
— Він стріляв у тебе? — пополотніла Фрося.
— Хотів, та я не дався.
— Хто?
— Хіба знаю? Мабуть, бандит, бо йшов назустріч і знав мене.
— Як так? — сплеснула руками Фрося й нараз вирішила: — Тепер я тебе до казарм проводжатиму.
— Ти?.. — Сергієві очі засміялися. — Ти справді мій захисник, та не оборонний. Комісар розпорядився, аби коня сюди приводили — збройний патруль… Воно, звичайно, незручно, та комісарове рішення, мабуть, правильне.
— Комісар у нас розумний, — схвалила Фрося. Помовчала трохи й мовила нерішуче — знала, що не має права казати такі слова, але й не могла втриматися: — Рідний ти мій, дуже прошу, бережи себе… Ти ж такий гарячий, а куля дурна й не вибирає… Не лізь…
Сергієве обличчя потвердішало.
— Я свій обов’язок знаю, — тільки й відповів. Підвівся, попестив Фросю по щоці, очі знову полагіднішали. — Я від куль заворожений, — пояснив, — будь спокійна…
Фрося дивилася чоловікові вслід широко розчахнутими очима.
Заворожений? Точно, заворожений, он усю громадянську пройшов, а живий, розповідав про атаки під кулеметним вогнем, а живий, рубався шаблями з біляками й махновцями, а живий…
Вистежував бандит і йшов назустріч… Певно, з банди, на яку полює тепер Сергіїв полк. Отамана Длугопольського банда і, може, Сергій сьогодні знищить її! Ото була б радість, остання велика банда в тутешніх краях, і на що вони сподіваються?
Сергій, як завжди, озирнувся від хвіртки, й Фрося посміхнулася йому. Не помахала рукою, просто посміхнулася, вона не прощалася з ним, Сергій завжди був з нею, хоч і ганявся за отаманом по навколишніх селах — для чого прощатися, коли все одно він тут, біля серця?
За ворітьми заіржав кінь, і Фрося уявила, як затанцював під Сергієм вороний красень. Не кінь, а Сергіїв товариш і друг — збереже й в разі потреби винесе з бою.