![Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/8/4/7/shlyah-bogomola-imperator-poveni-romani-download.jpg)
Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]
- Автор: Ешкилев Владимир Львович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6885-9
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]». Краткое содержание книги:
Події в романі «Імператор повені» відбуваються на сім століть пізніше. Богиня Карна (мати Богомола) не полишає у спокої наш світ. Герой роману несподівано для себе стає обраним воїном, якому судилося протистояти древній і могутній Викрадачці Немовлят. Автор з тонкою іронією змальовує мандри героя світами. Адже хоча часи й змінюються, проте злодійський світ на ім’я Опадло все ще десь поряд з нами.
Він зручно влаштувався під дашком на свіжому сіні. Навколо греблися й квоктали кури, і під ці рустикальні звуки Анемподест замружив очі й повернувся до Музею Абсолютного Зла.
— …Чуєш мене, чужинче? — спитав Гімнософіст, повертаючи свічку перед Анемподестовим обличчям.
— Вже чую, — відгукнувся прочанин, озираючись. Тепер вони були в залі, освітленій вітражними вікнами. Вона, збудована на кшталт церковного нефа, здавалася більшою, ніж головний корабель Успенського собору. Склепіння губилося у напівмороці. Вітражне скло пропускало сонячне проміння, але не в змозі було зафарбувати його своїми скельцями: світло залишалося зелено-жовтим. Призматичні ефекти стискали проміння у вперті смуги, а хмари блискучого пилу робили їх хрусткими. Шафранові виблиски плили й вихоплювали з темряви написи на гранітних плитах, колони, високі двері і скляні саркофаги на мармурових підпорах. При озиранні плечі й шию Анемподеста защемлювало неприємним болем, немов крихітні облавники протягували крізь м’язи вузлуваті мисливські сітки.
— Ти хворий? — запитуючи, ключар короткозоро мружився і, мабуть, від того здавався співчуваючою істотою.
— Я недопереселений.
— Матня міцно тримає впійману рибу.
— А ти, бачу, зрозумів мене, музейний чоловіче.
Шун’ята перснем загасив свічку і підвів Анемподеста до найближчого саркофага. Скриню вкривав шар жовтуватого пилу. На бічних поверхнях пил утворював спіральні візерунки, котрі ключар безжально знищив двома помахами ганчірки. За склом, усе в лопатях павутиння, стояло опудало волохатої почвари. З її пащі хижо виблискували конічні зуби, а скляні очі таксидерміст[141] поробив сизими. Учень авви Макарія упізнав істоту, зображену на сороміцькому горельєфі, і струсонув головою, аби волосся закрило почервонілі вуха. Але ключар не помітив його зніяковіння: він починав екскурсію, і очі його світилися прочиненим вчительством.
— Тут, чужинче, ти бачиш гобліна, точніше гобліна-антропокефала, себто «людиноголового». Колись ці істоти складали головну силу Ворога в Опадлі, але тепер це вельми рідкісна форма Абсолютного Зла. Її винищили інші, собакоголові, гобліни. Мумію, так би мовити, непересічного представника собакоголової раси ти можеш побачити в іншій скрині. — Ключар підвів Анемподеста до високого саркофага. Він виглядав доглянутішим за попередній. Почорніле тіло гобліна було химерно вигнуте, здавалося, воно зберігає напруження передсмертних судом. Було помітно, що на м’язах луснула шкіра. Крізь розриви антрацитово виблискувала закам’яніла плоть мумії.
— Цю тварюку забальзамували живцем, — підтвердив Гімнософіст і швидко облизав губи.
Прочанин подивився на його бліде обличчя і згадав Білого Паяца, що в кожному балагані отримував запотиличники від першого-ліпшого Арлекіна. «Тут не тільки каміння, тут й люди якісь бутафорні… Маріонетки, а не люди, — зрозумів Анемподест і подумки зауважив: — Цей паяц говорить і пояснює точнісінько як Сапфіра… І взагалі, нащо вони так докладно розповідають мені про тутешні заплутані справи? Якийсь комедіантський лекторій, на штиб «Предивних подорожей Ватусти»[142]… І ті коти на площі! Такі величезні, смугасті…» Він ще раз подивився на мумію і зауважив, що підлога саркофага вкрита рудим гоблінським смухом. Несподівана здогадка вилізла йому на язик:
— Це що ж, той самий гоблін, котрий зжер твою Еврідіку?
Гімнософіст ствердно хитнув головою, знову примруживши очі. В уяві Анемподеста намалювалося криваве видіння. Щоб відігнати його, він спитав:
— Ненависть твоя не минула?
Гімнософіст намалював пальцем на склі невидимий знак і сказав:
— Світ Опадла, матнійцю, так само як і твоя Опорна Реальність, і всі інші явності Всесвіту, не є самоіснуючим сущим, а лише сукупністю певних умов. Кожен, хто у чомусь винний, — частина мене самого, а я — частина кожного з них. Якщо шукаєш справжнього винного — знайдеш Напередвизначеність.
— То це не ти замордував ворожу потвору?
— Ні.
— А хто?
— Тітонька Матрікс, — сказав Шун’ята і пояснив після паузи: — Це родичка Німої Розвідниці і велика воїтелька Опадла. Вона пам’ятає часи Імперії і довго досліджувала прояви Абсолютного Зла. Ти побачиш її сьогодні у Театрі…
Напевне, з метою уникнути подальших розпитувань ключар підвів Анемподеста до наступного експоната. Химерна зубата ящірка задирала хвіст у третій скрині. Три величезні міхури напиналися лускатими кулями на голові рептилії. Між ними стовбурчилися гострі гребені.
141
Майстер-опудальник.
142
В а т у с т а Д і о н і з і й (1579—?) — відомий у 20—30-х роках XVII ст. географ-шарлатан. Заробляв на життя, гастролюючи Європою з лекціями про фантастичні африканські країни Урмію і Парезонію, де нібито побував і де бачив кіноскефалів, блемій, антропофагів та інших міфічних істот. Лекції Ватусти користувалися успіхом і супроводжувалися демонстраціями волохатої жінки і кісток «допотопних бегемотів».