Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Приблуда схопив костоголового за вухо й викрутив його на вісімку:

— Ти довго будеш теревенити? Де ті щури?

— Ай!.. Не тре… Я вже йду за ними… — прохрипів Каштан. Осавули потягли його до виходу і прискорили копняками. У хаті запала тиша.

Приблуда наблизився до Нікти і зірвав завісу. На дівчині виявилась довга гаптована сорочка, задерта якраз настільки, щоб отаман побачив теплу тінь поміж її стегнами.

Шум у сінях не дав Приблуді пірнути у цю тінь. Він ковтнув слину, підтягнув шаровари й обернувся до входу. Захмурені козаки заштовхнули до хати зміївського війта і кинули його отаманові під ноги.

— Ось він, батьку, — сказав старший козак. — У церкві ховався. Де подів панське золото, казати не хоче. Ми його ще не мучили.

Іван Журавич спритно підвівся з колін і задер цапину борідку перед червоними очима отамана.

— Несправедлив’ чин’ш, пан’ сотнику! — прокричав війт. — Ми тоб’ харчів дали і коней і хлопців до сотні виправили, а ти наше кревне забрати хоч’… Несправедлив’…

— Несправедливо, кажеш? — хитнувся Приблуда, навис над війтом. — Ми, значить, дурні, а ви — розумні. Ми скарбу не знашли, а ви, гречкосії голозаді, тепер все собі приторбичили?

— Амвросій і діти йо’ й онуки з Пясечинськими та орендарями з нас, не з когось, сто років шкури на ремен’ дерли, останній шматок з рота виймали, дівчат силували… Золото це нашій громаді буд’ За сатисфакцію. А вам дамо ще харч’ і горілки. Скільк’ треба дамо.

— Сатисфакцію? Бачу, що мудрі латинські словеса знаєщ, виборний чоловіче. А забув, певно, хто вас від панів звільнив? А тих козаків, що в баталії з хоругвою Гржимуцького життя за вашу волю віддали, теж забув? Коротка в тебе пам’ять, виборний, — похитав головою отаман. — Нехай… Буде тобі справедливість… Оту дівчину бачиш?

Журавич подивився на Нікту й бридливо скривився. Але жодного слова не вимовив.

— Мої хлопці, — вів далі отаман, — образили її сильно та привселюдно. І тепер, по справедливості хочу я її видати заміж за чесного козака. Щоб наплодили вони козацтва для батька Хмеля, на погибель силі латинській і бусурманам… Дівка вона красива, сильна, і діти в неї, Бог дасть, будуть здорові… І той скарб буде їй від мене посагом.

— Несправед… — почав був війт.

— Дай договорити! — гримнув Приблуда. Війта хитнуло, наче вітром. Козаки повитягали шаблі.

— Щоби діялася одна лише несповідима воля Божа, — продовжив отаман, — і щоби ніхто не смів до скону часів казати про мою, сотника Війська Запорізького Василя Приблуди, несправедливість, кинете кості. Дівка за себе, а ти — за громаду. Чия цифір грубіша випаде, того буде золото…