![Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/8/4/7/shlyah-bogomola-imperator-poveni-romani-download.jpg)
Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]
- Автор: Ешкилев Владимир Львович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6885-9
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]». Краткое содержание книги:
Події в романі «Імператор повені» відбуваються на сім століть пізніше. Богиня Карна (мати Богомола) не полишає у спокої наш світ. Герой роману несподівано для себе стає обраним воїном, якому судилося протистояти древній і могутній Викрадачці Немовлят. Автор з тонкою іронією змальовує мандри героя світами. Адже хоча часи й змінюються, проте злодійський світ на ім’я Опадло все ще десь поряд з нами.
— Ось він: садхузаґ, або ж Mumacrono gantis, або ж мегалодекацератопс, Закреслююча Істота нашого світу! — урочисто проголосив Гімнософіст, немов герольд, що викрикує перед натовпом титули свого короля.
Анемподест обійшов балконом опудало садхузаґа, дотягся до нього правицею, провів долонею шерехатим панциром і спитав ключаря:
— Чому ти називаєш цю істоту «закреслюючою»?
— Так визначили її отці-класифікатори. Садхузаґи з’являються рідко, і кожного разу їхня поява завершує певну добу Особливої Оборони. Навіть наші літописи визначають епохи за нападами цих чудисьок. Так, добу від загибелі Озії Першого до остаточної втрати фортець на березі Океану ми називаємо Епохою Смугастого Садхузаґа, тому що саме ця потвора розчавила Озію і майже досягла Картагени, руйнуючи все на своєму шляху. Тут був такий переляк, що навіть мене, сумирного та невойовничого, припнули до Рушення Мартоплясів… Наступна доба, третя з епох Театральної ери, дістала назву Доби Чорного Садхузаґа, найпотужнішого з трьох десятків відомих нам хижаків з родини мумакронів. Його гноми Райдужної Гори вбили ціною знищення майже усього племені Анаґи…
— Отже, тепер настає Епоха Двох Садхузаґів?
— Повний гаплик настає, чужинче… — Білий Паяц засміявся уривчастим сміхом і повторив, карбуючи кожен склад: — ПОВ-НИЙ ГАП-ЛИК!
Ніби акомпануючи зловісним натякам Гімнософіста, з надр Музею долинув дзвін розбитого скла. Це було не дзенькання розтрощеної шиби і не брязкіт розбитого посуду, а довгий звук цілого склопаду, немов десятки товстостінних акваріумів трощилися і розліталися, кинуті з небуденної висоти. На якусь мить прочанинові уявилася ожила мумія гобліна, що вистромлюється з розлущеного саркофага. Шун’ята присів, ніби ховаючись від невидимих куль, і витяг свистунця. Анемподест уже здогадався про призначення цієї речі: глиняними свищиками кликали лев’ячих жуків. Одночасно крізь двері до ротонди просоталась туша Боягуза. Павук оминув остовпілого Анемподеста, блискавично перескочив з балкона на опудало, з опудала — на вітрило купола і щез у якомусь отворі нагорі. Гімнософіст тричі свиснув, схопив прочанина за руку і потягнув до протилежного краю ротонди.
— Що діється? — спитав учень авви Макарія.
— Гаплик діється, — буркнув Шун’ята, похапливо розгортаючи віяло з ключів та відмичок. Він знайшов потрібного ключа і встромив його у непомітний отвір між каменями личкування. Мур розсунувся, відкриваючи темний коридор. Запах свіжого вапна вдарив у ніс прочанинові. За півхвилини вони вже йшли коридором, що відчутно звужувався й повертав ліворуч. Йшли довго, навпомацки, потім адепт Порожнечі наказав гостеві зупинитися. У повному мороці ключар відчинив якісь ґратчасті двері. Анемподест схопився за ґрати й одразу вимастив руки чимось масним і смердючим. Він намагався витертись одягом, але невідома субстанція вперто не залишала шкіри. Незабаром попереду з’явилося зеленкувате світло, й вони зупинилися перепочити.
— Так що ж це було? — знову спитав прочанин.
— Напад.
— А хто напав?
— Хтось дуже небезпечний. Ти ж бачив, як чкурнув павук.
— Може, він злякався Сапфіри?
— Кого злякався? Дефлорації? — З темряви долинуло глузливе пирхання. — Не сміши мене, чужинче…
— А раніше на Музей нападали?
— Сто вісім років тому.
— Монстр?
— Отці-класифікатори називали подібні створіння Зла Чорними Жмутами. Це не один організм, а ніби колонія комах-астом, які спроможні з’єднуючись складати великого хижака. Для цього потрібна колонія у декілька тисяч астом різної конфігурації. Якщо це знову Жмут, то мусимо припустити, що теперішній напад готували кілька років. Прикордонні застави, на жаль, не можуть повністю зупинити проникнення окремих астом, бо вони дрібні. Але лев’ячі жуки їх вистежують і нищать… До речі, матнійцю, того разу напад теж відбувся під час екскурсії. Така вже, як бачиш, послідовна та регулярна ця наша Правляча Напередвизначеність… Вже й не пам’ятаю, як його звали, тодішнього Витискувача… Здається, Манексом….
— Він загинув?
— Не в Музеї.
— Отже, ми теж врятувалися?
— Можливо.
— А Сапфіра?
Шун’ята промурмотів щось невиразне.
— Ми можемо їй хоч чимось допомогти?
— Либонь помолитися… Вже вечоріє, і тобі час йти до Театру.
— Театр почекає.
— Ні, чужинче, не почекає, — запирхотів ключар. — Будь-що почекає у цьому клятому Опадлі, тільки не Театр. Ти ж бо, що там не кажи, наш новий Витискувач, остання надія Картагенського Карнавалу…